Я все життя самостійно намагалась вижити в цьому світі. Батьків моїх не стало рано, а бабуся з дідусем хворіли. От мені й доводилось самостійно заробляти собі на їжу та одяг. Вже в чотирнадцять років я працювала на двох роботах, в перервах між якими намагалась вчитись. Тяжко було, але хіба в мене був вибір?
Заміж я вийшла у вісімнадцять. Не можу сказати, що любила Олексія, або дуже хотіла сімейного життя. Просто сталось так, що коли я дізналась, що чекаю від нього дитину, батьки мого хлопця стали наполягати на весіллі. Ні, не по любові, а «для годиться».
Народився в нас синочок Максим. Спочатку мій чоловік хоч якось намагався забезпечити родину, але потім йому це перестало бути цікавим й він перемикнувся на інше… А точніше буде сказати – на інших… жінок.
Вже через чотири роки такого життя, я зрозуміла, що не можу ділити побут з людиною, яка не тільки мене не любить, а ще й не поважає. Коли я сказала чоловікові, що не хочу його більше бачити, він одразу зібрав свої речі та пішов, ні слова не сказавши. З того часу ані я, ані син його більше не бачили, вже не кажучи про яку-небудь допомогу.
Словом, Максима я ростила одна. Працювала де доведеться, зате змогла дати синові все необхідне. Вже у двадцять років він мав власну квартиру, яку купила я. Також в Максима був автомобіль. Так, я була хорошою мамою.
Навіть коли Максима з Веронікою (своєю дівчиною) прийшли до мене й сказали, що чекають дитину, я сказала, що буду допомагати з онуком. На весіллі я не наполягала, адже з власного досвіду знаю, чим закінчуються такі шлюби.
Але коли Вероніка народила, то замість гормону материнства в неї з’явилось якесь неприйняття малюка. Вона буквально його не могла брати на руки.
Вже через два тижні після народження дитини, син зі своєю дівчиною стояли на моєму порозі.
– Ти казала, що допомагатимеш з малюком… – Суворо сказав мені син.
– Так я ж і не проти, – відповіла я.
– Тоді тримайте. – Вероніка поклала мені на руки конверт з малюком. – Ми не можемо за ним доглядати.
– Ми їдемо жити в Данію. – Сказав мені син. – Мені там пропонують роботу. А з дитиною буде тяжко. Тому він твій.
Після цього син з дівчиною пішли, а маленький Мишко так і залишився на моїх руках. Так, батьки від нього відмовились. Так, їм немає виправдання. Але в мене не залишилось виходу, як оформити опіку над онуком.
Що ж, мені довелось піднімати на ноги ще й Мишка. Ні, я не жаліюсь, хоч в ті роки мені прийшлось нелегко. Хлопчик часто хворів й мені доводилось розриватись між лікарнею та роботою. Інколи я думала, що зійду з розуму, особливо, коли в Мишка різались перші зубки. Але, на щастя, ми з ним змогли впоратись.
Зараз моєму хлопчику, я маю на увазі онука, який став мені сином, десять. Він вже дорослий і цілком розумний хлопець.
Нещодавно з Данії приїздив онук разом з Веронікою приїздив в Україну. Діти вже влаштували за кордоном і хочуть забрати Мишка до себе.
Біда в тому, що онук не хоче їхати з ними, адже вони йому, по суті, чужі люди.
– В мене одна мама, – каже їм Мишко та показує на мене, хоч і добре знає, що я йому бабуся.
– Але з нами тобі буде краще. – Каже йому Вероніка.
– Ні. – Каже хлопчик. – Краще мені буде тут.
А я що можу зробити? Раніше треба було думати.
