Мені двадцять два. Народилась я під Львовом, але потім з батьками переїхали на Київщину. Не дивлячись на те, що моя мама – львів’янка, вдома в нас зазвичай звучала російська, адже батько родом з Ростова. Не дивлячись на те, що він все свідоме життя живе в Україні, він досі не зміг повноцінно вивчити українську.
Але мені наша рідна мова дуже подобається. Я розмовляю нею з дитинства. Тому коли навіть переїхала навчатись в Київ продовжила говорити так, як підказує мені серце. Але мій вибір, як не парадоксально це звучить, прийняли та підтримали не всі.
– Кілограм буряків, будь ласка, – кажу в невеликому продуктовому магазині, куди зайшла після навчання, аби купити продуктів на борщ.
– Какой такой бур’як? – Жіночка по ту сторону прилавка дивиться на мене так, ніби я заговорила китайською.
– Звичайний, – кажу, – червоний на борщ.
– “Так і гаварі, что тебе свєкла нужна”, – жінка облизала пальці, аби відкрити целофановий пакетик й почала складати туди буряк.
– А я й говорю. – Спокійно відповідаю я. – Це вже ваша проблема, що ви не розумієте державну мову країни, де живете.
– “Тоже мнє патріотка”, – жінка кинула на мене зверхній погляд. – “Может єщьо мнє, как гаваріть”?
– Нічого я вам розказувати не буду. – Я тримаюсь максимально спокійно. – Просто хочу, щоб мене та мою рідну мову поважали й не перепитували, що таке буряк.
– “Кіло васємсот”, – жінка простягнула мені пакетик. – “Пусть будєт”?
– Нехай. Дайте ще три цибулини.
Жінка удає, що не розуміє.
– “Может лук”?
– Ні, – кажу, – я стріляти не збираюсь. Я борщ варитиму. Тому дайте мені цибулю.
Жінка єхидно посміхається.
– “У нас только лук”.
– Ну тоді мені від вас нічого не треба. – Я кладу буряк назад на прилавок та виходжу.
– “Ей, ти чєво”? – Жінка кричить, але я вже її не чую.
Неприємно, коли так ставляться до моєї мови. Ні, я не фанатик, всіх поважаю. Саме тому й хочу, щоб поважали мене, мою державу та мою мову. Мені байдуже, хто як розмовляє. Але я хочу, щоб мене розуміли. Щоб мені в магазині не доводилось перекладати своє прохання.
Отак… Трохи про наболіле… Словом, того вечора я борщу так і не зварила. Якось апетит зник.
