Так, на жаль, інколи стається, що чоловіки мають більше материнського інстинкту, ніж жінки. Саме так було і в моєму випадку.
Вийшла заміж я у вісімнадцять. Не скажу, що дуже любила Миколу, просто це був єдиний вихід втекти з батьківського дому, де, крім мене, було ще чотири молодших брата і дві сестри. А заміжжя, як мені здавалось, дасть мені більше свободи.
Тим більше хотілось похвалитись перед подругами, що поки вони навчаються у своїх інститутах, я вже заміжня жінка.
Але одне мене лякало – я не хотіла дітей. Не хотіла настільки, що при одному погляді на немовля в мене замість приємних почуттів, як у всіх жінок, виникала відверта відраза. Я не любила дітей всією своєю сутністю. Не знаю, може наклало свій відбиток, те, що я сама з раннього дитинства повинна була турбуватись про молодших братів та сестер, а, можливо, я просто боялась відповідальності.
Микола ж, навпаки, у свої двадцять сім уже хотів сина чи доньку. Ми часто з ним про це розмовляли, але щоразу переконати мене йому не вдавалось – я залишалась стояти на своєму.
«Ще одне слово про дитину і я розлучусь з тобою», – говорила я нещасному Миколі, який просто хотів повноцінну сім’ю.
Та через два роки я випадково дізналась, що вагітна. Їхала автобусом і мене знудило.
«Дитинко, тобі варто показатись жіночому лікареві», – сказала мені одна літня пані, коли я прийшла до тями.
І справді, лікар сказав, що у мене восьмий тиждень. Я була в розпачі – як таке може статись?!
– Не хвилюйся, я допомагатиму тобі, – намагався заспокоїти мене Микола, – хочеш – приїде моя мама?
– Що?! – Кричала я. – Краще одразу дайте мені випити отрути! Не треба мені тут твоєї мами зі своїми порадами! І дитини твоєї не треба! Я хочу жити так, як жила раніше!
– Кохана, але діти – це прекрасно, – Микола обійняв мене за плечі, – я буду поруч. У нас буде чудова родина і ми житимемо щасливо.
– Я – ніколи.
О, якби я тоді знала, що мої слова стануть пророчими! Якби я знала тоді, від якого щастя відмовляюсь!
Словом, після народження нашої донечки у мене тільки посилилась депресія, з якою я нічого не змогла нічого зробити. Я навіть жодного разу не приклала дитину до грудей. Я абсолютно нею не займалась – все лягло на мого чоловіка.
Коли Марійці, нашій донечці, було чотири місяці, я, не змігши справитись зі своїми негативними почуттями, зібрала речі й пішла світ за очі. А доньку лишила з чоловіком.
З того часу пройшло двадцять років. У мене інша сім’я, щоправда, дітей я більше мати не можу. А Марійку свою бачу тільки в соціальних мережах, адже спілкуватись зі мною вона не бажає – ображена за те, що я її покинула. У Миколи друга дружина, яка змогла виховати мою доньку достойною жінкою. А я опинилась біля розбитого корита…
