Моєї бабусі не стало десять років тому, дідуся – ще раніше. Але щоразу, приїжджаючи до її хати, я згадую про ті щасливі дні, які проводила разом з нею та дідусем у старенькому будиночку з дерев’яним парканом.
Заходжу в хату. З порогу чути цей такий рідний запах – запах бабусиної хати. Інколи він змішувався із запахом свіжого хліба та гарячого варення. Влітку тут пахло молодою картоплею, а взимку пиріжками з повидлом.
Проходжу далі. Ось кімната, яка завжди слугувала за вітальню, а коли я приїздила на канікули – за спальню. На побілених стінах висять вишиті бабусею картини. Все таке рідне та до болю знайоме. Ось старенький телевізор, застелений серветкою. Ось шафа з книгами. Деякі з них помальовані мною – в дитинстві я любила малювати в книгах. А в підлітковому віці я на зимових канікулах зачитувалась світовою класикою.
Ось розкладний диван, на якому акуратно складені подушки, одягнуті у вишиті наволочки. Стоять рівненько, як любила бабуся.
Між дерев’яними шибками віком на снігові з вати стоять ялинкові іграшки. Так бабуся прикрашала хату до Нового року. Саме це вікно я відчиняла літніми ночами, коли втікали на сільську дискотеку.
Далі йде кімната дідуся й бабусі. Там стіну прикрашає великий килим у квітки. Над килимом висить весільний портрет дідуся й бабусі. Вони ще такі гарні й молоді. Бабуся в білій сукні – простій, але гарній.
Сідаю на ліжко. Обережно, аби не порушити тендітну конструкцію з подушок. В цій кімнаті все нагадує бабусю. Ось біля вікна стоїть швейна машинка. Подекуди на машинці злізла фарба, але я досі пам’ятаю, як бабуся сиділа вечора за нею, шиючи мені ситцеві сукні.
На кухні все по-старому. Кружки в горошок. Однієї не вистачає – це я побила, наливаючи собі компот із вишень. «На щастя», – сказала тоді бабуся. Ось піч. Тут ми з Муркою дивились малюнки у книжці з казками, адже я тоді ще не вміла читати.
Виходжу на поріг, аби ще раз вдихнути запах літа, яке минає… Ще одне літо без бабусі.
