Галайда Мирон

Вже дев’ять місяців, як немає жодної звістки від Віктора. Спочатку Марія Степанівна рахувала дні, відмічаючи

— Якби не ти, ми б зараз жили, як люди! — Віктор гірко подивився на дружину, його голос тремтів від стриманої злості.

**11 березня 2024 року** Тиша за вікном здавалась непробивною, поки її голос не прорвався крізь неї.

Термін придатності минув Вчорашній світанок у невеликому містечку на околиці Полтавщини зустрів Ганну холодом.

**Остання хвилина** Степан стояв біля вікна своєї квартири у Чернівцях і спостерігав, як школярі поспішають

Літній спогад Спершу був грюкіт. Такий, від якого дзвенить у вухах, ніби в стіну будинку на розі Січових

Ще влітку ця лавка у сквері на Подолі була жвавою: школярі їли морозиво, сміялися, сперечалися про фільми та ігри.

Коли прийшла Радість Пізній вечір, березнева мряка — і Дмитро, як завжди, повертався додому після зміни.

Коли все пішло — без шелесту Коли двері зачинилися, Ярослав навіть не ворухнувся. Сидів на старому табуреті

Тетяна зростала, як бур’ян біля дороги — без турботи, без тепла, без уваги. Ні ласки, ні дбайливості