Літній спогад
Спершу був грюкіт. Такий, від якого дзвенить у вухах, ніби в стіну будинку на розі Січових Стрільців врізався вантажівка. Марічка випустила з рук миску з фаршем, скло з тріском розсипалось по кахлям, кіт підскочив, ніби птах, і сховався під стіл. А потім настала тиша. Не звичайна — жива, з вуличним гомоном і кроками сусідів, — а мертва, глуха, така, як у старих підвалах часів війни. Навіть холодильник замовк. Навіть годинник на стіні ніби затаїв подих.
Марічка завмерла на місці, з руками по лікоть у фарші, і на хвилину забула, як дихати. Лише коли серце відпустило горло, вона зрозуміла: це не землетрус, не вибух, не машина. Це знову впав Микола Петрович із сьомого поверху. Старий, самотній, дивний. Вона вже давно помічала, що він хитається, як порожня ваза на краю полиці.
Не думаючи, прикусивши губу до крові, вона кинулася вгору сходами. Серце билося, як барабан. Сьомий поверх — прямо над нею. Він жив тут із дев’яностих. Після смерті дружини став тінню — ходив повільно, майже не розмовляв. Тільки стара платівка крутилася в його хаті по ранках. І запах — щось лікарське, мазь чи бальзам. Інколи він сидів на балконі в халаті й дивився вниз, наче чекав, що хтось підніметься по сходах.
Вони майже не віталися. Вона — через байдужість, він — ніби й не бачив її. У їх під’їзді ніхто нікому не потрібен. Впізнавали один одного по кроках, по скрипу дверей, по запахах з кухні. Але не по імені. Не по голосу.
Двері були привідкриті. Вона знала — так і буде: Микола Петрович завжди залишав їх на випадок… на випадок, як цей. Вона зайшла в хату, і все виявилось так, як вона й боялася.
Він лежав у коридорі. У синій бавовняній сорочці й вицвілих спортивних штанах. Поряд — палиця, розбита склянка. Обличчя сіре, губи стиснуті в тонку лінію. На чолі — краплини поту.
— Миколо Петровичу! — Марічка присіла поруч. — Ви мене чуєте?
Він ледве розплющив очі. Подих був важким, ніби він піднімався в гори.
— Це я… Марічка. З шостого. Зараз викличу швидку…
— Не треба, — хрипко. — Тільки… підніміть.
— Та що, у вас щось болить? Рука? Нога?
— Ні. Просто… слабкість. Принесіть стілець. Білий. У ванній.
— Може, все ж лікаря?
Він подивився на неї несподівано різко:
— Ні. Досить сорому. Хай хоча б сусіди не бачать старого біля підлоги.
Вона принесла стілець. Він спирався на неї, на палицю, піднімався повільно, з натугою, але сам. Коли сів, видихнув так, ніби вигнав із себе весь сором.
— Дякую… Ти ж не мусила…
— Знаю, — відповіла вона після паузи. — Але я залишуся. На час.
Він не заперечив.
І вона залишилася.
На день. Потім на тиждень. А потім — на все літо.
Мила підлогу, варила вівсянку, виносила сміття. Він майже не говорив. Інколи просто дивився у вікно, наче чекав когось, кого вже давно нема. Інколи спав у кріслі, з палицею колін, ніби сторожував минуле.
Марічка ходила по його хаті навшпиньки. Як у музеї. Повертаючись додому, не відчувала там нічого свого — ніби жила поверхом вище. Свою хату вона ніби здала, навіть не зрозумівши цього.
Її звільнили навесні. Оптимізація. Бухгалтерію розформували. Шукати роботу — марно, місто маленьке, вакансій нема. Чоловік — зник п’ятнадцять років тому. Пив, потім щез. Син — в армії, далеко. Писав рідко. І нікому, по суті, вона не була потрібна. До цього звикла. Звикла бути тихою. Звикла до самотності, як до старої мВони стояли мовчки біля під’їзду, і цього разу тиша була вже не мертвою, а живою, немов щось нове починалося.
