– Мама, а що таке СРСР? – Питає у мене шестирічний Микита, який щойно повернувся від матері чоловіка.
– А ти де це почув? – Я обіймаю сина й сідаю поруч.
– Бабуся Віра розповідала, що в СРСР все було краще, ніж зараз. Розповідала, що там морозиво було смачне та натуральне, а за дві копійки можна було булочку купити! Це що, була якась країна чудес?
Я зітхаю та беру сина на руки. Він – наймолодший з моїх дітей. Старші знають, що то була за «країна чудес», а зараз час розповісти Микиті правду про те, де ми з його батьком жили в молодості й що в цій країні «чудесними» були не тільки ціни на булочки, а й ціна свободи слова та власної думки – іноді вона коштувала життя.
Батьки чоловіка були в ті часи партійними й займали непогані посади в нашому місті, саме тому радянська епоха в них асоціюється з добром та достатком, але так жили далеко не всі.
Пам’ятаю, як мама, яка працювала на льонозаводі змушена була просинатись о четвертій тридцять ранку, аби приготувати нам їсти, видоїти та вигнати пастися корову, а потім два кілометри йти на роботу, яку навряд чи можна назвати улюбленою. Пам’ятаю, як у нас, чотирьох дітей, було тільки дві іграшки, якими ми грались по черзі. Своє пальто я доношувала за двома старшими сестрами, а коли воно порвалось, мати замість того, аби купити мені нове, зробила велику негарну латку зі старого батькового бушлата.
Пам’ятаю, як я ховала хрестик, аби класна керівничка не дізналась, що ми віримо в Бога та не виставила на глум перед усім класом.
Пам’ятаю, як усе літо я торгувала на базарі молоком, аби заробити собі на зошити до першого вересня.
Мені сумно, що досі є люди, які згадують радянщину, як щось хороше та світле. Не дай Боже, нам коли-небудь ще повернутися в подібну «країну чудес», побудовану на кістках!
