Коли моя маленька донечка пробігла додому вся у сльозах, а поруч з нею був якийсь безхатько, я була просто у стані ступору.
-Поліночко, що сталося?, – спитала я.
-Мамо, мене врятував оцей дядя від іншого злого…, – промовила Поліна й почала плакати.
Я подивилася на бородатого чоловіка, який стояв поруч з моєю донькою. Він був у брудному одязі та аромат від нього йшов не найкращий. Все ж я запросила його увійти до дому. Бо не хотіла, щоб сусіди довкола чули щось.
Ми живемо у приватному секторі, нещодавно переїхали. Полінці тоді було сім років. Моя донька достатньо самостійна, тож я її саму можу навіть у магазин пустити. Та тільки до цього ми у квартирі жили. У спальному районі наче всі знали один одного, тож моя Полінка й там років з шести вже з діточками гуляла, без мого супроводу. Я тоді й не замислювалася, що може статися щось неминуче…
Тож, я запустила всю вже майже синю від сліз донечку та цього безхатька. Моя дівчинка нічого не могла пояснити. Я посадила її у крісло та дала гарячого чаю з м’ятою.
-З Полінкою біда сталася. Розумієте, вона сама гуляла… В нас тут неподалік хлопець живе, йому років 25. Андрій звуть. Так ось, він хвора людина. Іноді й нічого не зробить, а може й кривди заподіяти. Дітей він не любить, дівчаток й хлопців, – говорив безхатько.
Я стояла відкривши рота, здавалося, я б мала хоч щось незнайомцю відповісти, та в мене перехопило подих.
-Не хвилюйтеся. Він її більше не чіпатиме, я з ним поговорив.
-Що з моєю дитиною?!, – запитала я, ледь стримуючи злість.
-Андрія в дитинстві старші хлопці побили сильно. Він був звичайним хлопчиком. Та якось так побили, що щось там порушилося. Загалом, він вже став незвичайним, хворим. Та тільки лікарі розводять руками: покласти в лікарню не можуть, бо він керований, тож вдома Андрій проживає з батьками. І наче б нічого. Та тільки він дітей не любить. Особливо, не знайомих. Я собі повз йшов і крик почув. Андрій тримав Вашу доньку за руку і щось викрикував. Я підбіг і забрав її. Він нічого не встиг, тільки налякав. Не подумайте, він не для того її схопив.. Господи, це так важко пояснювати. Він сказав, що Поля його дражнила і він лише хотів її схопити за руку та провести на іншу вулицю.
-Що з моєю дитиною?!, – я вже насилу слухала цю розповідь про життя хворого хлопця. Та мене цікавило лише те, що з Полею.
-Та нічого. Відвів її звідси. Заспокоїв та спитав, де вона мешкає. І ось. Ви не хвилюйтеся, Андрій більше її не чіпатиме. Я йому пояснив, що Поля не хотіла образити, він не сердиться.
Я тоді якось навіть чаю тому чоловікові не запропонувала. Він пішов собі.
Полю я вклала спати. На тілі окрім синців на руці більше нічого не знайшла.
Згодом Поля прокинулася, тоді вже чоловік додому повернувся. Вона розповіла, що дійсно передражнювала Андрія і той розлютився. Але вона не знала, що він хворий. А врятував її Іван Іванович, місцевий безхатько.
Він залишився без будинку, бо діти його вигнали. Тепер чоловік вимушений на дачі жити. Тільки вона зовсім для нормального життя не придатна. Ми тоді пішли до Івана Івановича та подарували йому багато теплих речей, продуктів принесли. Чоловік вирішив йому допомогти дачу облаштувати. Ми насправді дуже вдячні, що чоловік допоміг тоді. Якби не Іван Іванович, ми не знаємо, що б було з нашою Полею. Тепер ми доньку саму на вулицю не випускаємо.
