Мені двадцять два. Після закінчення інституту не змогла знайти роботу за спеціальністю, тому закінчила курси манікюру і тепер працюю в салоні краси. Він у нас, звичайно, не преміумкласу, але якість обслуговування знаходиться на достатньо високому рівні, тому інколи до нас заходять доволі забезпечені жінки. Одна з них, Людмила Іванівна, дружина заступника міського голови, дуже часто приходить до мене на манікюр. Завжди привітна, на чай залишає. В принципі, до певного моменту жінка здавалась мені простою та хорошою.
Але нещодавно сталась дуже неприємна ситуація. Прийшла я якось в дорогий магазин жіночої білизни, адже хоч і нечасто, але люблю робити собі маленькі подарунки. Так от, кого б, ви думали, я там зустріла? Людмилу Іванівну! Але цього разу жінка була не дуже привітною.
– А у нас вже що, майстри манікюру можуть собі дозволити таку дорогу білизну? – Жінка голосно привернула увагу всіх присутніх до моєї персони.
– Ну інколи можуть… – Я зніяковіла й не знала, як себе поводити.
– Хм… – Людмила Іванівна зневажливо вказала на мене й звернулась до жінки, що стояла поруч й, вочевидь, була її знайомою, – а раніше тут тільки еліта нашого міста могла собі дозволити купувати речі. А зараз, бачиш, Анжело, навіть обслуговчий персонал ходить. А я думала, що вони труси на базарі купують.
Жінки голосно засміялись, а я, червона, наче, рак, вибігла з магазину. Хотілось плакати, але я стрималась. В чому я винна? В тому, що не належу до «еліти»? Чи в тому, що прийшла в магазин для «вибраних»? Навіть, якщо так, то навіщо було мене принижувати?
Стримуючи сльози я прийшла додому й вирішила, що віднині купуватиму речі тільки в інтернеті.
А наступного дня попросила адміністратора ніколи більше не записувати до мене Людмилу Іванівну, адже не хочу бачити цю зверхню та лицемірну жінку.
