Валентина тихо постукала в уже добре знайомі двері. Потім несміло їх відчинила й переступила поріг кабінету лікаря. Привіталася з порогу:
– Добрий день, Наталя Миколаївно.
– А! Це знову ви, Валентино, добридень. Проходьте, будь ласка, – сказала лікарка, продовжуючи щось писати.
Жінка пройшла й важко опустилась на стілець.
– Я не можу вас нічим порадувати. Оксанці потрібні додаткові обстеження. На жаль, у нашій поліклініці їх не роблять. Ви можете звернутися в приватну поліклініку в місті, але там така процедура платна. Проте без цих обстежень не можливо встановити остаточний діагноз дівчинці й призначити лікування. Тож обстежуйтесь і приходьте. До побачення.
– До побачення, – розгублено мовила Валентина.
Вона вийшла з поліклініки й побрела важкою ходою додому. В голові роїлись думки: “Що робити? ”
Валентина з донькою Оксанкою проживають у невеликому містечку. Вона працює, Оксанка навчається в школі. На маленьку заробітну платню Валентини не розкошують. Живуть, як більшість, від зарплати до зарплати. Жінка виховує доньку сама. Чоловік п0мер, коли дівчинці було лише п’ять років. Всю свою любов, теплоту і турботу вона віддає Оксанці. Та віддячує їй тим же.
Зовсім несподівано постукала біда в їхні двері. Захворіла Оксанка. І вже майже рік вони з донькою поневіряються по лікарнях. Обстеження, призначення, лікування… Все це потребує чималих коштів. Валентина мала “на чорний день” деякі заощадження, але вони швидко скінчились. Та найгірше було те, що покращення не наставало. Навпаки, донька почувала себе дедалі гірше. Жінка місця собі не находила. Вона дуже боялася втратити єдину дитину. Адже, Оксанка – це сенс її життя. І ось знову обстеження, на які потрібні значні кошти. Близьких родичів вони не мають, а знайомим вже й так були винні чимало.
Валентина повільно йшла містом, а думки лише про одне, про Оксанку, про те, де знову дістати гроші. Не помітила, як дійшла до скверу й сіла на лавку. Отямилась від того, що хтось струснув її за плечі.
– Жіночко, що трапилося? Вам зле? – почулося поруч.
Валентина поглянула. Поруч стояла молода статна жінка та співчутливо дивилася на неї.
– Нічого. Все добре. Я зараз піднімуся, – тихо мовила Валентина. А сльози самі чомусь потекли з очей.
– Ні. Я вас не залишу в такому стані, – наполягала незнайомка. – Розповідайте, що у вас скоїлося.
Валентина, сама не знаючи чому, відверто все розповіла. Жінка уважно все вислухала, потім сказала:
– Знайоммося, мене звати Тетяна Петрівна. Я є членом благодійного фонду. Наш фонд допомагає людям у скрутних становищах. Думаю, ми зможемо вам зарадити. Скажіть мені, будь ласка, ваше прізвище, ім’я й номер телефону. Мої колеги обов’язково зв’яжуться з вами. А ви не хвилюйтесь так. Все буде добре. Домовилися?
Валентина ствердно кивнула головою. Витерла сльози й поспішила додому. Вона не могла повірити, що хтось сторонній може отак безкорисно надати допомогу. Та все ж таки десь в глибині душі в неї жевріла надія.
Через декілька днів задзвонив телефон і приємний дівочий голос повідомив, що Оксанку чекають на обстеження. Валентина несміливо поцікавилась скільки це буде коштувати.
– Не хвилюйтесь. Вже все сплачено. Приходьте, будь ласка, у призначений час.
Валентина з донькою прийшли до поліклініки. Дівчинці зробили всі необхідні процедури. Лікарі нарешті змогли встановити правильний діагноз і призначити відповідне лікування. Здоров’я Оксанки почало покращуватися, а невдовзі вона повністю вилікувалася. Валентина почувала себе найщасливішою жінкою у світі. Вона була дуже вдячна благодійному фонду й особисто Тетяні Петрівні за чуйність і допомогу. А невдовзі й сама Валентина стала членом фонду, аби мати можливість допомагати людям, які цього потребують.
