Я живу у спальному районі міста, житлових будинків там дуже багато і запам’ятати всіх сусідів дуже важко. Та все ж одну жінку я впізнаю, де б не зустріла.
Валентина Степанівна – так звуть ту, котрій я нещодавно допомогла. Жінка вирізнялася серед інших тим, що була дещо дивакуватою, тому з нею ніхто не вітався. Вставала Валентина десь о п’ятій ранку, о пів на шосту вона завжди кудись йшла, занурившись у свою хустинку. Не подумайте, що я слідкувала, просто рано йду на роботу і зустрічаю її.
Мені завжди було цікаво, куди вона прямує. До речі, я обов’язково віталася з Валентиною Степанівною і вона так вдячно кивала головою у відповідь, що це мені зігрівало душу. Одного разу Валентина не вийшла на вулицю. Її не зустрічала десь два дні й почала хвилюватися.
Якось я дізналася точну адресу і почала стукати у старенькі двері. Та по тій стороні була тиша. Я не на жарт злякалася й викликала швидку та поліцію. Мої хвилювання були не дарма – Валентина Степанівна занедужала. Вона захворіла на грип, й не мала сил аби піднятися.
Дітей та рідних у старої не було, тож я була єдиною небайдужою, придбала усі ліки та щодня навідувалася. Та ось що мене здивувало – Валентина Степанівна була дуже схвильованою, адже не мала можливості піти зранку по своїх справах, та розповідати, куди вона йшла щоранку не надто хотіла.
Все ж жінка розповіла, що йде вранці та годує місцевого безхатька, а потім їде на базар продавати зелень, а весною та влітку розсаду, яку вдома вирощує. Валентина розповідала, що їй шкода того чоловіка, адже рідні відреклися від нього, коли фізично він не зміг працювати.
Через таку дружбу з безхатьком, усі довкола перестали її за людину сприймати, ніхто з сусідів не вітається.
“Я не розумію, що я такого вже поганого роблю. Наче когось вбиваю щоранку. А хіба він не людина? Якби я котика, чи собачку якусь годувати нічийну, то мене б поважали. Які ж дивні погляди мають люди…”, – сказала Валентина.
Ці слова запам’яталися мені й поки Валентина Степанівна хворіла, я готувала сніданки тому чоловікові з не щасливою долею.
