Якось я зустріла дівчину біля торгового центру. Раніше не помічала її біля входу, але сьогодні вона сама підходила до людей, що проходили повз та просила допомоги. По ній було видно, що ніякої роботи в неї немає, та й вигляд був не дуже приємний для очей. До таких, як вона намагаюся не підходити більше після одного невдалого випадку в моєму житті, мене просто обікрали, грубо кажучи, обдурили. Але цього разу хотілося допомогти людині та тому не пошкодувала грошей, купила дівчині все, що їй потрібне.
Повторюся, раніше ніколи не бачила її, тому здивувалася, що вона прямує в той же провулок, де я живу. Виявилося, що вона мешкає по сусідству в покинутому гаражі. Він належав моєму сусідові знизу, але продавши машину, той перестав користуватися ним. Я відразу подумала, що дівчина не має свого будинку, вирішила простежити за її діями та виявилося, що в тому гаражі вона не одна.
Я почула, що дівчина з кимось розмовляє. Підійшовши ближче, з’ясувалося, що це був маленький хлопчик, мабуть її брат та руде цуценя, яке той тримав на руках, щоб зігріти. Брюнетка була дуже радісною, розповідала малюкові, як зустріла мене та як вона вдячна мені. Поки стояла біля воріт, не помітила, як весь цей час песик дивився на мене й не голосно гарчав. На це звернули увагу брат із сестрою та вони одразу зрозуміли, що за ними спостерігають. Дівчина обернулася, полегшено видихнула, побачивши мене. Не довго думаючи, підійшла до них та ми розговорилися, я багато дізналася та ці речі мене дуже засмутили, торкнулися до глибини душі. Я навіть мало не заплакала. Ваня та Катя живуть у цьому гаражі з тих пір, як не стало їхнього останнього родича, бабусі. Попередні власники квартири, в якій вони жили втрьох, вигнали бідних дітей надвір у лютий мороз. Вони навіть не зв’язалися з дитбудинком, щоб їх забрали. Уважно вислухавши Катю, я вирішила не мовчати про це, а одразу попросити допомоги у своїх родичів. На якийсь час забрала діточок до себе в будинок, чекаючи дива.
Новина про те, хто зі мною зараз проживає, дуже швидко розлетілася серед моїх знайомих та друзів. Кожен зголосився нам допомогти та я цьому була дуже рада, як і самі діти. Спочатку до нас їздили мої батьки, привозили всякі іграшки та одяг, а потім у гості прийшла молода сім’я, яка горіла бажанням забрати до своєї родини Катю та Ваню. Щоразу згадуючи закінчення цієї історії, на моєму обличчі мимоволі з’являється посмішка. Все-таки є на цьому світі добрі та розуміючі люди.
