З самого дитинства я була дуже енергійною та неслухняною дитиною. Мене часто доводилося заспокоювати, щоб не привертати багато уваги. Як би мої батьки не намагалися мене виховувати тихою дівчинкою, я все одно залишилася такою, якою була. У своєму класі цим я і відрізнялася, а ще в початкових класах я добре вчилася, через що мені стали заздрити деякі однокласники та хвалити вчителі. Але згодом я почала гірше вчитися, це вплинуло на ставлення вчителів до мене.
Це все почалося у п’ятому класі, що не тішило особливо мого класного керівника. У мене почалися проблеми з математикою, фізикою та іншими предметами. Математику, як не дивно, у мене вела класна керівниця. Вона постійно на мене кричала, коли я запиналася біля дошки з розв’язанням задачі або прикладу, чи коли я плуталася у правилах геометрії. Мої зошити завжди були списані величезними червоними буквами, коли я не справлялася з домашньою чи самостійною роботою. Світлана Вікторівна постійно «тицяла мене носом» в ті самі помилки, які, на жаль, у мене не виходило засвоїти та виправити.
А ще вона постійно вигороджувала мою однокласницю перед іншими вчителями, у тому числі своїм чоловіком, який вів фізику, але про нього пізніше. Так ось, Аня була у нас круглою відмінницею та, як у кожного класу, повинен бути хороший показник у вигляді хоча б однієї дитини, яка навчатиметься на одні п’ятірки.
Що стосується чоловіка Світлани Вікторівни. Це просто дивовижна людина. Андрій Володимирович добре знає фізику, але є одне «але». Майже завжди наші уроки не обходилися без його анекдотів. Було досить весело, кожен клас завжди сміявся на уроках, у яких він викладав. До речі, він має ще одну ваду, Андрій Володимирович ніколи не ставив учням вище трьох балів. Саме тому Світлана Вікторівна проводила досить важливу розмову з ним, щоб він не ставив Ані таку погану оцінку.
Говорячи про мене, був один випадок із цим учителем, який пам’ятаю досі. Скажу заздалегідь, моя старша сестра навчалася там, де і я. Так ось, закінчився урок фізики, ми збираємося йти та тут Андрій Володимирович каже мені: «Ось з твоєю сестрою я міг домовитися, а з тобою ніяк не можу». Дивно, але ж я не моя сестра, чому це раптом я буду схожа на неї? Так ще він мені казав про те, як вона добре вчилася, не те, що я.
Зараз мені сімнадцять років, я вже закінчила школу, вступила до коледжу. Нещодавно мої батьки зустріли цих людей біля крамниці. Вони так захоплено питали про мене, як я їм була цікава. Навіть Андрій Володимирович сказав, що не сумнівався в мені, що я обов’язково поступлю туди, куди захочу. А Світлана Вікторівна, своєю чергою, висловила свою гордість, що я почала краще розуміти математику. Вона так це говорила, ніби це лише її заслуги. Ага… Її крики ніяк мені не допомагали, ставало тільки гірше, а ось у коледжі все навпаки.
Якось мені «пощастило» зустрітися з ними особисто. Як вони мене нахвалювали, коли дізналися, що я вже отримую стипендію, ой, радості не було межі. Говорили, що я змінилася дуже сильно, погарнішала, а ось вони «постарішали», особливо Світлана Вікторівна, я її навіть не відразу впізнала з такою обвислою шкірою на шиї. До речі, я ще їм додала, що скоро їхатиму до Польщі до сестри. Тут вони перебували у величезному шоку, явно не очікували таке почути.
Що можу сказати у висновку, люди ці лицемірні виявилися, але я на них злитися не збираюся. Нехай самі себе докоряють за те, як ставилися до мене, я ж могла й руки опустити.
