Мене звати Аліса, мені дванадцять років. Я часто помічаю, що відрізняються від інших дітей, адже маю дуже хорошу пам’ять. Надзвичайно хорошу. Я пам’ятаю все, що сталося зі мною ще від народження. Моя мама навіть водила мене до лікаря, аби впевнитися, що зі мною все гаразд. Таке ж вважається неможливим.
Але я її не звинувачую, ви б бачили її обличчя, коли я розповіла їй, як вона забрала мене з лікарні того дня, коли я стала її донькою. Так-так, ми з мамою не рідні, вона мене вдочерила через місяць після мого народження.
Я пам’ятаю все, окрім обличчя біологічної матері. Часто згадую, як мама приходила до мене, брала на руки, годувала мене. Перший тиждень від народження я була сама, мені було дуже сумно, я постійно плакала, відчувала себе покинутою..
А потім по мене прийшла вона, жінка яку я бачила тоді вперше. Піклувалася про мене, сиділа зі мною дуже довго, переодягала мене. А коли в палаті ставало темно, вона йшла, а я знову сумувала.. Згодом мама забрала мене з лікарні, ми удвох поїхали в дім, де живемо досі. Я пам’ятаю як вона не спала ледь не цілими ночами, адже у мене болів живіт, як ми обходили усіх лікарів міста, лише тому, що у мене на носі був прищ.
Коли я трішки підросла, десь у сім років, я запитала її, чому вона так сильно мене любить, якщо ми не рідні. А мама відповіла, що ми найрідніші, адже діло не в крові, а в тому, що ми любимо одне одного. Вона мене виховала, зробила, й надалі робить для мене все, аби я була щаслива, а я допомагаю їй. Нещодавно вона навіть познайомила з претендентом на роль мого тата, але ми з нею ще думаємо про це.
От таке у мене життя. Мамо, я все пам’ятаю, дякую тобі, за те, що взяла мене в доньки!







