З дитинства не люблю цей запах – спирт та хлорка, якою мили підлоги. Зазвичай, сотою дорогою намагаюсь оминати подібні заклади, адже там настрій зіпсують з самого ранку. Сьогоднішній день не став виключенням.
Та от… Сиджу я, значить, в черзі до окуліста – проходжу медогляд на роботу. Приходить жіночка з дитиною. По жінці видно, що вона вагітна – тяжко дихає та хапається за чималий живіт. За руку її тримає хлопчик років чотирьох. В малюка окуляри з товстезними лінзами – одразу видно, що вони до лікаря не просто на черговий медогляд, а з явною проблемою.
– Мамо, – хлопчик сідає біля жінки, – коли ми додому підемо, я їсти хочу?
– Ще трошки, Андрійку, – посміхається жінка.
Надходить моя черга заходити в кабінет окуліста. Але я повертаюсь до жінки з хлопчиком та кажу:
– Йдіть замість мене. Я вас пропускаю.
– Ой, дякуємо. – Жінка щиро посміхається та заходить за руку з малюком.
Щойно двері за ними зачинились, як у коридорі почалось:
–” Очєнь хітро” – кривиться мадам років сорока з яскраво-рудою шевелюрою, – “значіт с рєбьонком можна прідті паслєднєй і сразу без очєрєді!”
Мене обурює такий хід думок.
– Це моє рішення. – Кажу я. – Хочете стану в кінець черги, якщо так ви будете меншу отрутою пирскати?
– “Какой наглєц!” – Рудоволоса жінка обурюється ще дужче. – “Вот у нас в Пітєрє такіх…”
– Так і їдьте у свій «Пітєр», – кажу я максимально спокійно. – А у нас в Україні звикли людям помагати.
