Бабуся розповідала, що коли мама мене народила, то абсолютно не хотіла мною займатись. Вона цілими днями сиділа в іншій кімнаті та плакала.
– То я була небажаною дитиною, бабусю? – Запитую я.
– Зовсім ні, – бабуся поправляє хустку, – вони з твоїм батьком дуже чекали на твоє народження. Я Богові день та ніч молилась, аби онуків дочекати.
– Тоді чому ж мама не раділа моїй появі на світ? – Ніяк я не можу второпати.
– Ми тоді й самі не знали. Це зараз вже лікарі всі дуже вчені й розуміються на всьому та кажуть, що після пологів у жінок різні там «горони скачуть».
– Гормони, – поправляю її я.
– Так-так, вони самі, – погоджується бабуся, – так от, ці самі гормони й мучили твою маму. Вона весь час плакала та не могла заспокоїтись. А коли потрібно було тебе годувати, то взагалі ховалась в садок та не хотіла тебе навіть на руки брати.
Мені не віриться в те, що говорить бабуся. Моя мама – одна з тих людей, які з любов’ю та повагою ставляться до всіх, особливо до своїх дітей, яких у них з татом четверо (до речі, я найстарша). Мама завжди ставиться до нас дуже тепло, тому я просто не моду повірити, що колись вона була нерада мені.
–І коли це все пройшло? – Питаю в бабусі.
– Та через три-чотири місяці. – Відповідає вона. – Я вже в Бога молила, аби від матері твоєї та напасть відступила, бо шкода було дивитись, як вона цілими днями сльози ллє.
Я сиджу і думаю. Яке все-таки щастя, що наша медицина розвивається, а разом з нею психологія. Зараз нікого не дивує термін «післяпологова депресія», навпаки, до жінки, яка щойно народила дитину всі ставляться з розумінням та терпінням. А колись ці перепади жіночого настрою вважались чимось незрозумілим та дивним.
Річ у тім, що я сама чекаю дитину, тому і консультуюсь з бабусею про те, що може мене чекати після пологів. Та, на щастя, крім мами та бабусі я маю інших, компетентних порадників. Як добре, що в нас час ми можемо користуватись різними джерелами інформації!
