Ми з дружиною розлучилися місяць тому, для мене це було дуже важко, проте, іншого вибору не було, адже я не міг покинути свою доньку, аби жінка була щаслива! Ми були одружені одинадцять років, та дітей все не було. Спочатку лікарі казали, що ми здорові, а потім виявилися, що в дружини не вийде завагітніти. Спочатку я був у розпачі, адже все життя знав, що хочу хоча б двох дітей, а коли почув таку новину, то не знав, як реагувати. Але я надто сильно кохав жінку, щоб розійтися ще тоді.
Роки йшли, я розумів, що так не може бути, хотів знайти якийсь вихід, і знайшов! Запропонував дружині усиновлення. Це ж такий хороший вихід, адже у світі так багато самотніх дітей, які мріють про батьків, так ми можемо здійснити й свою і чиюсь мрію. Жінка погодилася зі мною, проте, я відразу помітив в її поведінці щось не те, але не звертав уваги, думав, що вона переживає, бо усі документи ми зібрали досить швидко, залишилося лише познайомитися з дівчинкою, якій лише рік, а її батьки залишили її під дверима лікарні. Ми вдочерили Софійку, так її назвали у дитячому будинку.
Я був неймовірно щасливий, проте дружина поводилася відсторонено, я сподівався, що це пройде, адже важко звикнути до маленької дитини вдома, тим більше якщо вона нам не рідна. Але я помилявся, адже моя жінка через півроку нашого сімейного життя, після того, як ми вдочерили Софійку, сказала, що йде від мене, що їй не потрібна ніяка дитина, вона її не любить, та що я сам в усьому винен. Ось так от, ми з донькою залишилися удвох, але я щасливий, що ми є один в одного.
