Я Поліна, минулого тижня мені виповнилося двадцять три роки, я досі живу разом зі своїм батьком в однокімнатній квартирі. Чи соромлюся я цього? Однозначно! Минулого разу, коли сказала, що живу з татом в одній квартирі, людина висміяла мене та назвала маленькою дитиною, яка без батька нічого не може. У відповідь я лише мовчу, бо мені справді соромно, що в мене ніяк не виходить вирватися з цього гнізда на волю. У мене немає ніякого особистого простору, ми навіть спимо на одному дивані! Іноді замислююся, що батько тримає мене біля себе, щоб я нікому більше не дісталася.
Але є один маленький плюс у цьому всьому. На мою думку, те, що я зараз вмію завдяки батькові, може стати в пригоді у повсякденному житті. Тобто, я можу полагодити кран, знаюся на електриці, водопроводі, зможу зробити ремонт, знаю, що для цього потрібно, навіть за кермо машини сідала та знаю її комплектацію. “Дівчина мрії”, як деякі хлопці подумають про мене, яка може буквально все, не тільки готувати, прибирати, прати та за дитиною дивитися. Саме ця єдина причина змушуватиме мене не мати потреби у чоловічій допомозі, коли, за ситуацією, це має зробити саме чоловік.
Взагалі на цю тему можна говорити дуже багато та дуже довго, тому звертати увагу на це не буду. Повернемося краще до моєї ситуації. Так от, не зважаючи на те, що я стала такою здатною людиною через батька, мені, як і раніше, не подобається жити разом з ним. Я намагалася поговорити на цю тему, але він просто відмовляється мене слухати та каже, що я живу не бідно, у мене все є та чому раптом почала скаржитися, не зрозуміло. Мами, до речі, у мене немає через те, що вона пішла з життя після того, як народила мене. Їй лікарі говорили, що вагітність для неї буде небезпечною, тобто її попереджали, що вона буквально покине цей світ, якщо народить. Ну не дозволяло їй здоров’я зробити це, але бажання мати власну дитину було переконливіше.
Що стосується мого ставлення до чоловічої статі. Через те, що таку велику кількість років прожила з батьком, я до них ставлюся скептично. У мене немає жодної довіри до чоловіків, що хтось із них зможе банально допомогти мені з важкими пакетами, наприклад. Завдяки татові я не відчуваю себе жінкою, він у якихось моментах навіть змушував мене виконувати нелегку роботу, бо сам міг не впоратися. Та це не є нормою! Так, може й потрібно своїй дочці трохи пояснювати, як вкрутити лампочку, поклеїти шпалери, вбити в стіну цвях, не більше. Ці дрібні речі нехай знає, але не треба робити з неї незалежну жінку, яка потім не зможе нормально знайти собі партнера. Тим більше краще б мій батько знову одружився та тоді б з мене не виросло те, ким я зараз являюся чи ще краще, після вісімнадцяти років дав би мені волю, відпустив та дозволив жити окремо, а не постійно тримати біля себе.
