Ми з сестрою живемо самі з дитинства. Спочатку батьки віддали нас до дитячого будинку, коли нам було по п’ять років. Ми постійно просили, аби нас не віддавали ніяким людям, якщо не захочуть взяти двох. Адже ми двійнята, й не можемо жити окремо. Тому так й вийшло, ми жили у дитячому будинку до вісімнадцяти років, після чого разом вступили до університету, навчалися на кухарів, адже з дитинства знали, що будемо годувати! Кухарі в будинку завжди вчили нас приготуванню їжі, а останні роки ми взагалі заміняли їх.
Так ось, зараз нам по двадцять чотири, та з допомогою одної благодійної програми, три роки тому ми відкрили свій ресторан італійської кухні. Зараз у нас все чудово. Проте, історія не лише про це.
Одного дня, ми дуже довго працювали в ресторані, адже обслуговували величезне святкування. І хоч меню було обговорене загодя й все було готово, наші гості чомусь не наїлися й замовляли ще і ще. Тому ми з сестрою вдвох залишилися працювати до четвертої ранку. Нарешті, з полегшенням виходячи з ресторану, ми віднесли їжу, яку не з’їли гості до місця, куди завжди її кладемо для бездомних собак та котів.
Як тільки ми відійшли, аби вже нарешті добратися додому, я почув, що хтось швиденько підбіг до місця, де ми залишили їжу, й одразу сховався, коли я повернув туди голову. А це точно був не пес. Дівчинка, маленька дівчинка, років семи.
Сказати, що ми з сестрою були здивовані тим, що в таку годину маленька дитина ходить по вулиці сама й тим більше, їсть відходи з ресторану – нічого не сказати. Вона злякалася нас, проте, ми почали просити її, щоб не ховалась, адже ми просто хочемо спитати, що у неї сталося. Коли ми її побачили зблизька, то просто жахнулися.
Весь одяг обідраний, літні кросівки, хоч уже середина осені. Додому нам уже не попасти, це ми зрозуміли точно. Та перш ніж говорити з дитиною, ми зрозуміли – її потрібно нагодувати. Ну а це, на щастя, нам зробити було не складно. Відчинили ресторан, та зробили для дівчинки нашу найбільшу та найсмачнішу піцу. Софійка (так її звуть, вона сказала нам) була дуже задоволена. Пізніше, сестра дістала зі свого ящика якийсь одяг, який хоч трішки міг підійти дитині, адже магазини вже закриті.
Потім Софія розповіла нам свою історію. Вона теж живе в дитячому будинку, проте, не може подружитися з деякими дітьми звідти. Тому вони побили її й сказали, аби забиралася з будинку, інакше вони зроблять їй щось погане. Довго думати нам не прийшлося. Це той самий дитячий будинок, де жили ми. Своїх сімей у нас з сестрою поки немає, та й не плануємо. Тому, вирішено – дзвонимо туди й просимо про опіку над дівчинкою. Адже нас ніхто не забирав, але ми можемо зробити щасливою цю дитину.
Прийшлося мучитися близько п’яти місяців, аби нам дозволили. Адже зазвичай, дитину всиновлюють подружжя, а не брат з сестрою. Але зараз все чудово, Софія живе з нами, як наша молодша сестра. Ми втрьох піклуємось один про одного. І здається, у нас в ресторані тепер є ще один новий кухар.
