Мирослава стояла в черзі в магазині та почула за своєю спиною такі слова:
– Посоромилася б, чи що, у такому вигляді виходити надвір. Жах.
– І не кажи, Степанівна. Ну, що за молодь зараз пішла? Хіба це красиво? Ти ж дівчинка, потрібно відповідати цьому.
– Вибачте, звичайно, що втручаюся у вашу розмову, але перш ніж судити людину, задумайтеся, а чи правильно чините. Ви мене не знаєте, а кажете таке судячи з мого зовнішнього вигляду, – не витримавши, відповіла Міра.
Ті тільки чмихнули щось та продовжили стояти вже в повній тиші. Неприємно. Їх щойно заткнула якась дівка років вісімнадцяти. “Молоко ще на губах не обсохло, а вона собі дозволяє в такому тоні з нами розмовляти!”, – подумала одна зі стареньких. До речі, після цього стався ще один інцидент. Мирослава поверталася додому з пакетами продуктів, дорогою помітила дуже знайомого хлопчика, який стояв посеред вулиці та плакав. Ним виявився син Валентини Сергіївни, з яким Міра няньчиться, поки його мама на роботі. Дівчина заспокоїла малюка та запропонувала пройтися разом назад до батьків. Яким би збігом це не було, але назустріч їм йшли ті дві жінки з магазину. Одна з них миттю збунтувалася:
– Ти що це робиш? Відпусти бідну дитину! Куди ти його ведеш?
Хлопчик злякався такого гучного крику та сховався за Мирославою. Дівчина відповіла:
– Це син вашої сусідки, тітка Марина. Заспокойтеся, я веду його додому, він просто загубився.
– Я знаю чия це дитина та саме тому вимагаю відпустити його. Дивись, який він наляканий. Я зараз же зателефоную його матері, тоді тобі не поздоровиться! – продовжувала кричати жінка.
Через пів години тітонька Марина вибачилася.
Виявилося, що старенькі взагалі не знали, чим займається Мирослава. Вона працює звичайною нянею та її вигляд ніяк не бентежить тих матусь, які до неї звертаються за допомогою. Головне, що дівчина виконує свою роботу дуже добре, ніхто не нарікає. А те, як вона виглядає, це її справа. Не завжди варто судити книгу з обкладинки.
