Сьогодні викликала швидку, а як тут не викликати, коли прийшов син з вимогою: «Або даєш мені 20 тисяч, або мене посадять!» Втомив мене такий ритм життя, а я вже немолода, цього року 68 минуло. Допомогти нікому, хоч і дітей двоє маю дорослих, і чоловік є. Ви, певно, дивуєтесь. Думаєте, чого ця стара хоче, вигадує собі якісь проблеми. Та мені справді не легко, навіть душу не маю кому вилити, тому вирішила написати сюди.
З чоловіком познайомилась давно, коли працювала продавцем в сільському магазині, він був трактористом в колгоспі. Заїде, затримається довше, ми собі побалакаєм, ще гостинця бувало привезе. Добрим він був до мене, роботящим, всі люди в селі його поважали, от батьки й втішились, що такий парубок мене заміж кличе. Навіть не заперечували, що я одружилась у 18.
Спочатку все було добре, переїхали жити в містечко поблизу, жили в гуртожитку від заводу, на який я влаштувалась. Чоловік далі працював на тракторі. Добродушний він у мене, хто попросить виорати город чи чого привезти – нікому не відмовив. З того все й почалося, він комусь послугу, а йому горілочки, як годиться, в честь подяки. Так і почав пиячити. Скільки я не просила, і по бабках водила, і кодувала – нічого не допомагало. Найбільше то рік протримався, а далі все те ж. За той час в нас народилися двійнята – Ольга та Павло. Важко мені було з дітьми, все на собі тягнула, ще й чоловік коли нетверезий, то скандали та бійки вчиняв, бувало з малими в стодолі ночувала, на горищі, в сусідів, боляче згадувати ті часи.
Зараз діти вже дорослі. Ольга поїхала закордон, кращого життя шукати. Вже 5 років там сидить, не приїжджає, лише дзвонить зрідка, переважно на свята, та цього року навіть про мій день народження забула.
Павло пішов по батькових стопах, не трактористом став, а пияком. Гірко мені від того. Буває вип’ють з батьком обоє, битися починають, ще й за мною бігають. В останнє мало по голові не отримала каструлею, від синочка.
Я навіть поїсти вдома не можу. Якщо не приховаю собі миску супу то і не застану, бо чоловіки після обіду залишки супу в помиї виливають. Кажуть, що я й так об’їдаюся, поки їх немає вдома.
Я в дітей душу вкладала, на собі економила, куском черствого хліба перебивалась, в дві зміни пахала, щоб їм освіту дати, а вони ось так зі мною… Вранці Павло знову на підпитку прийшов, гавкнув, щоб я 20 тисяч готувала, бо він іномарку чужу побив, через те, що водій посеред пішохідного переходу зупинився. А я де їх візьму, пенсія ж мізерна. Від того всього піднявся тиск, викликала швидку. Як мені жити далі?
