Пройшло вже дванадцять років, а я лише тепер змогла признатися чоловіку про нашого сина..
Мені тоді було уже тридцять, ми були одружені вже шість років, але дітей все не було. Останній похід до лікарні підтвердив те, чого я найбільше боялася – безпліддя.
У нас були проблеми у шлюбі, я бачила, що чоловік думає про те, аби піти від мене, навіть розуміла його..
Але мені випав шанс, яким не могла не скористатися.
Тоді я працювала анестезіологом в одній з найбільших лікарень міста, також часто я працювала у родовому відділенні. Моя найкраща подруга – гінеколог, ми часто ділилися історіями про пацієнтів.
До неї прийшла дівчина, яка завагітніла у сімнадцять років, дитини вона не хотіла, але абоrт робити не можна було. Тому вона вирішила народити, але одразу сказала, що відмовляється від дитини.
Тут мені й прийшла ідея. Я попросила медичний персонал допомогти мені зробити так, ніби це моя дитина. Чоловіку сказала, що завагітніла, потім дев’ять місяців носила накладний живіт, який мені зробили зі спеціального матеріалу. Прийшлося часто “лежати на збереженні”, аби чоловік думав, що вагітність протікає складно, а ще я ніяк не могла пояснити йому, чому не можна торкатися до живота..
Дівчина народила чудового хлопчика, яке ж щасливе співпадіння було, коли я побачила у нього кілька рудих пасом, адже мій чоловік рудий.
Чоловік був дуже щасливий, а я не хотіла розповідати йому правду.
Я так боялася, аби дівчина не передумала й не сказала, що хоче залишити дитину..
Ось така от історія. Я призналася через дванадцять років. Чоловік поки що не говорить зі мною уже два тижні..Сподіваюсь, він мене не покине..
