А завтра Новий рік…
Три роки тому в переддень Нового року Марина пішла від мене. Не те щоб сама пішла, я довів її до цього.
Коли ми познайомились з Мариною, вона була стрункою красунею, яка завжди доглядала за собою. Напевно, це було чи не першим, на що я звернув увагу. Але за роки спільного життя дружина почала все менше займатись собою. Вона значно погладшала та обтислі сукні замінила на безрозмірні піжами.
– Може вже у спортзал запишешся? – Грубо сказав я дружині три роки тому.
Вона саме готувала святковий стіл.
– Запишусь… – Спокійно відповіла Марина, – але…
– Ніяких але! – Сказав я ще більш грубо – От в усіх дружини, так дружини – й стрункі, й красиві. А у мене! Тебе ж соромно друзям показати!
На очах Марини з’явились сльози. Вона непомітно витерла їх і вийшла з кухні. Я ж, замість того, аби заспокоїти дружину, навпаки, пішов за нею в кімнату, продовжуючи її ображати.
– На кого ти схожа?! Ти бачила?! – Кричав я.
– То, може, я тобі більше не треба, – плачучи, запитала Марина.
– Може й не треба! – Грубо відповів я й пішов в іншу кімнату.
Через пів години я почув, як клацнув дверний замок.
«Видно Марина десь пішла. Напевно, за майонезом.» – Подумав я й включив фільм.
Пройшла година, друга, а дружина не поверталась.
Я пішов, аби подивитись, що сталось.
Ані Марини, ані її речей у квартирі вже не було. Словом, я той Новий рік зустрічав один. З Мариною ми більше не бачились.
«Ну й нехай» – Думав я.
За цих три роки я нікого собі так і не знайшов. Ні, не те щоб мені не зустрічались дівчата. Навпаки, різні були – і стрункі, й доглянуті. Але якісь всі не домашні – готувати не вміють, вдома не прибирають, аби не зіпсувати манікюр.
Все частіше я думками повертався до Марини. Де вона, з ким? Але гордість не дозволяла мені їй зателефонувати.
Сьогодні пішов я по магазинах, аби купити що-небудь до Нового року.
Раптом бачу – йде струнка красуня у вишуканій сукні. Але хода в неї якась, дуже вже знайома. Придивився, а це Марина.
– Привіт! – Не стримався я. – Маринко, це ти?
– Я. – Спокійно відповіла Марина й посміхнулась.
– Як ти? – Я не знав, з чого почати. – Ти… чекай… ти маєш когось?
– Ні, не маю… – Вона так само скромно посміхнулась. – Я сама. А ти?
– Я також. Думаю, те що ми з тобою зустрілись – не проста випадковість.
– А що тоді? – Марина подивилась мені прямо в очі.
– Новорічний подарунок.
Той вечір ми провели разом. Я запропонував Марині повечеряти в кафе, але вона відмовилась.
– Ходи краще приготуємо новорічні салати.
Ми, як в старі добрі часи пішли разом додому. І залишились там разом, назавжди.
Що змінилось? Думаєте, тільки Марина. Так, але річ не тільки в цьому. Змінився я і моє ставлення. Змінились мої цінності. За роки самотності я зрозумів, що зовнішність – не головне. Вона може мінятися. А внутрішній світ людини – це те, що потрібно цінувати та берегти.
Я дякую долі за те, що той Новий рік став для мене вирішальним.
