Моя рідна тітка, ще навчаючись в інституті, виїхала в Росію. Там вже сталось так, що заміж вийшла, дітей народила – словом, все, як в усіх. Ні, я розумію, що це все нормально, але одне непокоїть мене – тітка Оля зовсім забула українську й все, що пов’язано з Батьківщиною.
Нещодавно, коли вона разом з чоловіком приїздили на ювілей нашої бабусі, тітка Оля почала розповідати, як чудово вони облаштувались в Москві.
– От у вас (це все, звичайно, тітка говорила російською) тут все якесь не таке – торговельні центри – посередні, розваги – нудні. Не те що в нас – все яскраве та веселе.
Тут мій батько, львів’янин та аристократ в третьому поколінні, який завжди тримав себе в руках та був дуже тактовним, не витримав:
– Ну, звісно, – як завжди виважено сказав він, – якщо пити стільки, як у вас в Росії п’ють, то все буде здаватись значно яскравішим.
Всі засміялись. Крім тітки Олі та її чоловіка. Тітка сприйняла це, як особисту образу, а дядько просто не зрозумів, що сказав мій батько.
З того часу, тітка Оля зі своїм чоловіком більше не приїздять в Україну.
– Я не чекала такого від твого чоловіка, Віро (російською каже телефоном тітка моїй мамі). Він образив нашу батьківщину.
– Яку ще батьківщину, Олю? – Питає мама.
– Звичайно, Росію.
– А нічого, що ти народилась в Україні?
– Нічого! – Каже тітка. – Зараз в мене одна батьківщина – Росія. Й більше мені не треба.
– Як знаєш, Олю. – Спокійно сказала мама. – Думаю, що мій чоловік мав рацію. А якщо не хочете більше приїжджати – не потрібно. Це ваш вибір.
Більше ми з ріднею з Росії не спілкуємось, але раз так, то і не потрібно.
