Інколи людська бездушність просто не крає моє серце. Ні, я все розумію – у цьому світі кожен сам за себе, нікому нема справи до чужої біди, але все ж! Є якісь загально людські правила та закони, про які ми не замислюємось до тих пір, поки якась неприємність не торкнеться нас, або наших рідних. Але, як кажуть, що посієш – те й пожнеш. Ніколи не знаєш, що тобі приготовано в житті, саме тому потрібно завжди залишатися людиною!
Вчора йду я, значить, біля базару й помічаю жіночку, чи, краще сказати, бабусю, яка просить милостиню. Часом на вулицях міста можна зустріти таких людей, але є в них щось спільне – неохайний зовнішній вигляд. А ця жіночка, хоч і небагато, але чисто одягнута, хустина на ній світала, видно, що попрана, руки, хоч і задубілі від холоду, але доглянуті.
Не втрималась підійшла до неї. Хотіла дати 50 гривень, але вирішила спочатку запитати, що змусило цю бабусю стояти біля входу в базар й просити милостиню.
Очі жінки наповнились сльозами.
– Ой, дитинко, – вона витерла очі краєм хустки, – я б в житті не просила. Але…
Тут жіночка розповіла, що три дні тому приїхала з сусідньої області в Київ, аби купити чоловікові ліки. Але поки жінка йшла з вокзалу, вмілі столичні злодюжки прорізали дно сумки й витягнули гаманець, телефон та документи.
– Ані знайомих, ані родичів в мене тут немає. – Сумно розповідала жінка. – Навіть жодного телефону напам’ять не знаю. От вирішила й зібрати гроші на квиток таким чином. Вже третій день збираю.
– А скільки квиток коштує? – Питаю.
– Двісті десять гривень. – Сумно відповідає бабуся. – А я назбирала тільки сто двадцять шість. Й ще тридцять витратила, аби купити булочку – дуже їсти хотілось.
Мене ця історія настільки зачепила, що я, ані хвилини не роздумуючи, взяла таксі та поїхала з жінкою на вокзал. Там одразу купила їй квиток та повела в привокзальне кафе, аби нагодувати. Потім ми зайшли в аптеку і я купила ліки для її чоловіка, за якими, власне, вона й приїхала в Київ.
– Ось вам ще про всяк випадок. – Я простягнула жінці триста гривень.
– Ні, що ти? – Бабуся заплакала. – Я не можу взяти.
– Беріть, – кажу, – це дорога. Мало, що може статись.
– Дай мені свій номер телефону. – Сказала бабуся, сідаючи в потяг.
Наступного дня вона мені зателефонувала й ще раз подякувала за допомогу.
– Куди тобі надіслати гроші, витрачені на мене, – запитала жінка.
Я задумалась й відповіла.
– А нікуди! Допоможете на них тому, хто потребуватиме.
Думаю, саме так працює «ланцюжок» добра.







