Ми з Петром прожили тридцять три щасливих роки. Познайомились ще коли були студентами. Філологічний факультет, всі чемні та культурні. Мій майбутній чоловік, син професора, не був виключенням. Пам’ятаю, як я ще в студентські роки приходила в гості до Петра. Його мама, Інга Станіславівна, накривала великий круглий стіл у вітальні з високими стелями, ставила маленьку вазочку з квітами, а далі йшло частування: томатний суп, або «помідорова зупа», як це називали на Галичині, ліниві вареники та справжній львівський сирник з родзинками, щедро политий шоколадною глазур’ю.
Федір Йосипович, батько Петра, ніжно обіймав дружину й допомагав їй сісти. Вони розповідали сімейні історії й показували пожовклі світлини з радянського фотоальбому, ніжно дивлячись один одному в очі. Саме тоді я зрозуміла, що хочу такі стосунки й собі.
Петро завжди з ніжністю ставився до мене. Чесно сказати, у нас і сварок не було ніколи. Інколи, буває, коли образимось один на одного, то розійдемось на годинку в різні кімнати. Він на скрипці пограє, я книгу почитаю – та й уся сварка. А далі йде до мене Петро миритись. «Я, – каже, не можу на тебе довго гніватись. Люблю дуже.» Отак ми й життя прожили разом, дітей виховали.
Словом, наші стосунки були для багатьох прикладом. А рік тому Петра не стало. Я тяжко пережила цю втрату, адже він був для мене всім. Якийсь час не могла собі місця знайти, адже все у квартирі нагадувало про нього та наші щасливі роки разом. Ось його скрипка – він вечорами влаштовував для нас з дітьми імпровізовані концерти. Ось його книги та підручники по філології, адже Петро все життя, як і батько, викладав в інституті. Ось інструменти його лежать – чоловік в мене був на всі руки майстром, що вважається великою рідкістю в інтелігенції. Так от, куди не гляну – сльози на очі навертаються.
От мене старша дочка Оля й покликала до себе в столицю. «Приїдь, – каже, – хоч трохи розвієшся.»
Але вже через три перебування в домі доньки, я зрозуміла, що мені тяжко тут. Адже в них із зятем не все так добре, як в нас з Петром було. Зять Віктор не ставиться до доньки з такою повагою, як мій чоловік до мене. Живуть вони фінансово, звичайно, непогано, але щастя немає.
Віктор може собі дозволити крикнути на доньку Олю навіть в присутності дітей.
– Так всі живуть, мамо, – сказала мені донька, коли я вирішила з нею про це поговорити.
– Не всі… – Тихо сказала я, згадуючи, як добре було мені з моїм Петром…
