Здавалося, ми з чоловіком все старанно спланували до дня народження Софійки. Мій Олег моряк, часто й надовго ходить у рейси. Тому аби допомогти мені, коли народиться наша донечка, він взяв відпустку, а перед цим був у тривалому плаванні.
Та не встигли ми як слід відчути всі радості батьківства, керівництво попросило Олега терміново вийти в рейс. Обставини складалися так, що відмовитися не можна було. Порадившись, ми вирішили, що я поїду з донькою до батьків, вони тільки зраділи такій перспективі.
Необхідно було їхати потягом близько трьох годин. Аби зробити нашу подорож з манюнею більш комфортною та безпечною, ми викупили всі місця в купе. Олег провів нас із донькою, допоміг з речами та поспішив збиратися у рейс.
Софійка, не зважаючи на незнайоме місце, заснула щойно потяг рушив. Але на наступній зупинці у вагон сіла велика кількість військових, які закінчили службу та їхали додому. У сусідньому купе теж розмістилися солдати. Не хочеться й згадувати, як ми доїхали до своєї зупинки. Чоловіки дуже голосно розмовляли. Потім вирішили продовжувати святкувати дембель. Не знаю скільки їх набилося у сусіднє купе, вони галасували, сварилися, курили. Софійка злякалася та прокинулася, почала плакати та вередувати, я ніяк не могла її заспокоїти. Чоловіки не придумали нічого кращого, як на додачу ще й голосно ввімкнути музику.
Вони навіть не замислювались, що заважають іншим пасажирам, роблять їхню подорож дискомфортною. Ніхто не наважувався зробити зауваження чоловікам. До нашої зупинки донечка продовжувала капризувати.
Не розумію, невже не можна ставитися з розумінням до оточення. Не кожен пасажир був налаштований гучно святкувати дембель із солдатами. Я шаную наших бійців, проте б хотілося, аби люди з повагою відносилися до інших подорожніх. До того ж святкувати набагато краще у ресторані чи на природі.
