Зі свого раннього дитинства я пам’ятаю небагато. Холод у квартирі, галас, дзвін битого посуду, крики, сльози мами, штурхани батька, відчуття постійного голоду… Потім якісь незнайомі люди мене кудись ведуть. І я більше ніколи не бачила ні мами, ні тата. Ось так я опинилася в дитячому будинку. Разом з такими ж знедоленими, як і я хлопчиками та дівчатками.
Спочатку все було незвичним, чужим. Багато незнайомих дітей, суворі, на перший погляд, вихователі. Я не розумілася в побуті, в правилах, які там були заведені. Все чекала, що батьки прийдуть і заберуть мене звідси. Трохи згодом почала розуміти, мої сподівання даремні. Довгий час я почувалася дуже самотньо. Один випадок здружив мене з Катрусею. Нам на свято дали подарунки – солодощі. Одна зі старших дівчаток почала відбирати їх в мене, а Катруся заступилась. З того часу ми трималися разом. Вона навчила мене нехитрим правилам виживання в дитячому будинку.
Час від часу до нас приходили дорослі. Знайомилися з нами, приносили іграшки. Катя розповіла, що ці люди шукають собі діток. І забирають до себе в сім’ю тих, хто їм найбільше сподобався.
– А нас теж можуть взяти? – поцікавилась я.
– Думаю, ні. Ми вже дорослі. Беруть чомусь тільки малечу.
– Прикро, мені дуже хотілось, аби у мене були тато й мама, – зауважила я.
– Мені теж, – зітхнула Катруся.
Одного разу, коли до нас знову завітали незнайомі чоловік із жінкою, Катруся підійшла до них і поцікавилась:
– Можливо ви мене з Оксанкою виберете? Ми вже дорослі. Все, все будемо вам допомагати. Чи вам тільки малеча потрібна?
Жінка лагідно подивилась на дівчинку, погладила по голові й тихенько вийшла.
Проте невдовзі Павло Васильович і Тетяна Сергіївна, так звали того чоловіка і жінку, забрали нас до себе. Довгий час ми не могли звикнути до нових умов. Тетяна Сергіївна терпеливо всьому навчала нас. Нам було добре і затишно. Але називати їх татом і мамою довго не виходило. Все трапилось випадково. Одного разу на свято ми разом пішли в парк. Я з Катрусею задивилась на атракціон, озираємось, а Павла Васильовича і Тетяни Сергіївни немає, навкруги чужі люди. Ми дуже злякалися, розгубилися. Аж раптом побачили їх в черзі за морозивом. З радісними криками: “Мамо, тату!”, – кинулися до них. З того часу ми їх тільки так і називали.
Пройшло багато років. І я, і Катруся маємо свої сім’ї. Наші батьки постаріли. Тепер вже ми піклуємося про них. Низький їм уклін, глибока вдячність і любов за все, що вони зробили для нас.
