Михайло тричі на тиждень приходить у дитячий будинок, добре знайомий з директором. Причини бувають різні: нові іграшки, подушки з покривалами, за власним бажанням приходить.
– Привіт, Мишко. Вибач, якщо відволік тебе, – звернувся директор до хлопця.
– Що ви, я завжди радий вам допомогти.
– Як життя молоде?
– Тяжко, купа проблем з’явилося останнім часом.
– Розумію.
– А де Віка?
– Сидить у своїй кімнаті.
– Знову ні з ким не розмовляє?
– Так.
Двері відчинилися та маленька дівчинка миттю відвернулась до стіни, надулася немов повітряна кулька.
– Ооой, яка червона, ніяк не лопнеш, – засміявся Мишко.
– Не смішно, братику. Я додому хочу.
– Знаю, але поки що у мене нічого не виходить.
Старший брат ще годинку посидів та поїхав назад до офісу, він відпросився на півтори години. В нього зовсім не було настрою, це помітила його колега.
– В тебе щось трапилося? – запитала Даша.
– У всіх нас є проблеми, я не виняток. Нічого,впораюся, – Мишкові не хотілося її турбувати.
Батьків Михайла та Віки не стало, вони потрапили у страшну ДТП. На той момент старшому було шістнадцять, а молодшій лише п’ять років. Після того, що сталося, їх відправили до дитячого будинку. Мишко випустився першим та хотів одразу оформити опіку над сестрою, але йому цього зробити не дали, бо в нього не було, як мінімум, роботи.
На роботу він влаштувався дуже швидко, але потім йому повідомили про те, що ще треба одружитися, з чим у бідного хлопця й виникли великі проблеми.
Тільки через цілий робочий тиждень Міша зумів знову приїхати до Віки. Який же був його подив, коли він зустрів там Дашу.
– О, а ти тут яким вітром? – поцікавилась колега.
– Повз проходив…
– Може розкажеш мені, що в тебе трапилося?
– Я до сестри прийшов, вона мене вже зачекалася, мені треба йти.
– У такому разі я з тобою піду.
– В тебе тут родич?
– Ні, просто за компанію.
Вікі було дуже приємно, що її брат нарешті прийшов не один. Міша давно розповідає своїй сестрі про Дашу, тому маленька так раділа. Вони трохи побазікали та поїхали додому. Михайло був на машині, тому запропонував колезі її підвезти, дорогою дівчина запитала:
– Можливо, це не моя справа, але чому твоя сестра в дитбудинку?
– Батьків не стало чотири роки тому.
Молоді люди роз’їхалися по домівках та через п’ять днів Даша під час обідньої перерви покликала Мішу до себе, щоб поговорити.
– У тебе щось сталося? – хлопець почав нервувати.
– Ні. Слухай, ти не хочеш одружитися?
– Що? На тобі? – здивувався Мишко.
– Ну, так… Ми впораємося, обіцяю!
– Якось це все дивно та трохи несподівано.
– Так, я розумію, що з мого боку, як дівчини, така пропозиція звучить дико, але…
– Я подумаю.
Десь за два дні Мишко погодився на це, тільки захотів це зробити так, як треба. Запросив Дашу на побачення, купив обручку та зробив пропозицію. Вони давно приховували свої почуття одне від одного, ще з першої зустрічі.
Вже через два місяці Мишко та Даша зіграли весілля. Нарешті вони знайшли своє довгоочікуване щастя та заберуть Віку з дитбудинку.
