З дев’ятнадцяти років у мене почалися проблеми з хлопцями. Мені не везло після останнього важкого розлучення з партнером до одного моменту. На побачення я летіла, як ошпарена, мені не терпілося побачити його наживо. Він платив за мене, навіть іграшку купив. Думала, що все, це точно воно, але ось закінчення побачення я уявляла інакше. Хотіла, щоб ми поцілувалися, мені особисто цього дуже хотілося, але він мене просто обійняв на прощання.
Повернулась додому, почала розмірковувати над його поведінкою. Дійшла висновку, що людина просто не хоче поспішати, може навіть соромиться чи боїться. Як я помилялася. На наступній зустрічі все повторилося. Так тривало близько тижня, доки не усвідомила, що я йому не цікава, як дівчина. Потім ми цілий місяць не спілкувалися, я вже встигла забути про нього, як раптом він мені написав та запропонував погуляти.
Домовилися зустрітися в парку, а звідти підемо в центр, де вже стояла ялинка, а навколо неї ходив величезний натовп. Всі веселилися, кожен проводив час незабутньо. Ми теж влилися в цей натовп, проходили повз людей та раптом Максим сказав: «Хотів би я зараз так само сфотографуватися зі своєю дівчиною, але не знаходиться чомусь та сама, на все життя».
Сказати, що я була шокована, це нічого не сказати. Мені хотілося крикнути у відповідь «Ну ось вона, та сама, прямо перед тобою, просто скористаюся вже моментом та поцілуй мене!», але не стала. Макс поводився так, ніби поряд із ним нікого зараз немає. А на прощання взяв та поцілував мене в щічку, міцно обійнявши…
Не змогла я заспокоїтись після цього поцілунку. Дурненька, подумала, що в нього нарешті мозок ввімкнувся та до останнього давала йому шанси. Йшов час, ми часто переписувалися, гуляли чи не кожні вихідні. Я так сподівалася, що ми почнемо зустрічатися, поки одного дня Максим не почав мені скаржитися на життя. Господи, яка ж він, виявляється, нещасна людина на Землі. Ви б тільки знали. І кредити понабирав, і квартиру скоро втратить, з роботи звільнили, вчиться він дуже погано, йому вже погрожують відрахуванням. А потім сказав, що дуже хотів би, щоб його дівчина взяла деяку частину його проблем на себе.
– Та ось важко таку знайти, я вже казав тобі про це… – продовжив Максим. А дивився цього разу на мене, з такою надією в очах, ніби я миттю розв’яжу його проблеми. Я своєю чергою просто проігнорувала його слова.
Під кінець нашої прогулянки я поцілувала його в щічку та назавжди попрощалася з ним. Такий хлопець мені точно не потрібен.
