Дружина Бориса помеrла під час пологів, залишивши у нього на руках двох маленьких синів та новонароджену Оленку. Вона так хотіла донечку, а тепер він не знав, що йому робити, він не хотів забирати дівчинку з пологового будинку, не міг на неї дивитися. Борис знав, що крихітка ні в чому не винна, але її лікарі врятували, а його кохану дружину не змогли. Лише заради пам’яті про неї, він приніс маленький рожевий конверт додому.
Борису було важко, при чому важко з усіх сторін, важко з синами, які підростали, не слухались, потребували батьківської уваги та контролю, важко самому утримувати господарство, лад у будинку та на подвір’ї, знаходити кошти на всю велику родину. Найтяжче було з Оленкою, серце чоловіка так і не відтануло, а дівчинка росла тихою, лагідною, ніжною як квіточка, схожою на свою матір.
Борис кілька разів намагався налагодити особисте життя, проте хлопці влаштовували такий демарш, що кандидатка на роль мачухи хутко зникала з хати вже за кілька днів. Тому чоловік полишивши свої спроби, сам піклувався про родину, інколи допомагала сусідка. Вона ж із докором дивилася на Бориса, бачила, що він недолюблює дівчинку, просила приголубити доньку. Та кожного разу, дивлячись на малу, його не полишала думка, що якби не Оленка, дружина була б жива.
У гаражі чоловік відкрив автомайстерню, хлопці йому допомагали, молодша Оленка сама осторонь бавилася ляльками. Синів Борис навчав кататися на велосипедах, розводити багаття, будувати шалаші, ходив із ними на риболовлю, вчив їздити на машині, донька завжди залишалася із сусідкою.
Сини повиростали, закінчили школу, вступили у місті в технікум, отримали професію та забули дорогу до батьківської хати. Лише Оленка залишилася при батькові, вправно поралася по господарству, а коли здоров’я почало підводити Бориса, стала піклуватися й про нього. Їздила з батьком у місто до лікарів, допомагала розібратися у купі аналізів, пильнувала аби він виконував усі призначення, купувала ліки. Ввечері, натомившись після важкого дня, заварювала їм обом малиновий чай та розповідала останні новини у селі.
Батькові було шкода доньку, йому хотілося аби вона теж влаштувала своє життя, та й соромно було чоловікові. Біль у серці давно втих, Борис щиро хотів для Оленки гарної долі. Донька не дозволяла йому хвилюватись, обіймаючи та лагідно усміхаючись. Через рік відгуляли пишне Оленчине весілля, а невдовзі Борис став дідом.
Хто б міг подумати, що для Бориса, який має двох синів, підтримкою та опорою у старості стане молодша донька, яку він так несправедливо звинувачував.
