Попросила мене бабуся перед новорічними святами зайти на базар й купити їй скатертину на кухню. Таку, знаєте, з клейонки, щоб там квітки якісь чи інший натюрморт. Моїй бабусі таке подобається.
Так от, йду я між рядами, де всяка всячина продається. Доходжу до прилавку з хатнім начинням. Жінка там продає. Зовнішність в ній видає казахську національність. Підходжу до неї. Починаю дивитись товар.
– Вам чимось допомогти, моя люба? – Чистою українською до мене звертається продавчиня.
– Е… – Я навіть й забула, що хотіла спитати від здивування.
– А ви давно в Україні живете? – Сама не знаю чому спитала я.
– Вісім років.
– Вісім… – Я була відверто шокована – І так гарно українською розмовляєте… Для Києва це велика рідкість.
– Ну Київ – це ж Україна, – жінка посміхається, – а жити в Україні й не знати її державної мови – це якось неправильно.
В той момент мені стало якось соромно за наших співвітчизників, які народившись й живучи в Україні не можуть рідною мовою й двох слів зв’язати. А інколи ще й соромляться солов’їної.
Ні, я нікого не дискриміную, не подумайте… Просто якось неприємно, коли твої земляки знають рідну мову гірше від людей, які живуть в Україні відносно недавно.
Того дня я так і не купила для бабусі скатертину – просто забула, адже майже чверть години говорила з жінкою, яка так приємно мене здивувала. А ще з того дня я намагаюсь вдосконалювати українську, адже часто використовую суржик, чим псую чистоту своєї мови. А ще почала читати українською, аби збільшувати словниковий запас.
Словом, так жіночка з базару дала мені безцінний урок – треба поважати культуру та мову тієї країни, де ти знаходишся. А ще не забувати своє, адже воно таке рідне. Згідні зі мною?
