Єдине, що я знаю про свого батька, то це те, що він не українець. Бабуся розповідала мені, що моя мама в юності дуже хотіла заміж вийти за іноземця. Все робила задля того, аби познайомитись з чоловіком з Європи й вдало вийти заміж.
Так і сталось. Мій батько – німець, але імені його я не знаю. Тільки бабуся розповідала, що він був високим і світловолосим. Я теж висока. Завжди цього соромилась, але з віком зрозуміла, що це чи не єдине, що залишив мені батько.
Мати завагітніла у сімнадцять. Коли дізналась, що німець її заміж брати не збирається, вирішила позбутися від мене. Але термін був уже чималим, тому довелось їй народжувати. Це мені вже сусідка розповіла, тітка Оля.
Так от, коли я народилась, мама вирішила, що вона не бажає всю свою молодість присвятити вихованню дитини й сказала своїй матері, цебто моїй бабусі, що їде до Києва на навчання. Бабуся її відпустила, а сама зайнялась мною. Нелегко їй було, адже доводилось ще працювати, щоб мене забезпечити. Дідусь мій мав проблему з ногами, тому пересувався на інвалідному візку. Так от, бабуся мене на нього залишала, поки йшла на роботу. А коли поверталась, то змушена була за обома нами доглядати. Нелегко їй було, ой нелегко.
Маму я пам’ятаю, коли вона приїздила на канікули, а потім у відпустку. Інколи привозила мені банани або мандаринки. Одного разу навіть подарувала мені сукенку у квіточку. Але виховання, як такого, я від неї ніколи не бачила. Приїде, обійме, попитає, як справи в садочку й побіжить на дискотеку, бо їй, бачте, треба чоловіка шукати, а не з дитиною сидіти.
А згодом мама й взагалі перестала приїздити. Я за нею і не сумувала, адже звикла жити з бабусею та дідусем.
Та коли їх не стало, мама все ж приїхала. Але не сама. На руках в неї була дворічна дівчинка.
– Це твоя сестра Маргарита, – сказала мама й посадила дитину на ліжко.
– ???
– Я не можу зараз її виховувати, – продовжила мама, не очікуючи моєї реакції, – розумієш, я зустріла чоловіка. Він француз. Закохався в мене, як хлопчисько. Заміж кличе. Сам з Парижу. Ну, як я йому скажу, що в мене дитина?
– Двоє.
– Що двоє? – Не зрозуміла мама.
– У тебе двоє дітей.
– Так-так. Тим більше, – мама взялась за голову. – Тому я хочу, щоб ти мені допомогла. Оформ опіку на себе. Нехай це буде твоя дочка.
Я знітилась. Мені вісімнадцять. Працюю продавчинею. Всі мене знають. Як їм пояснити звідки в мене взялась дворічна дитина?
Але робити було нічого. Я взяла Маргариту і виховую її як доньку. Мені навіть вдалось вийти заміж і чоловік прийняв мою сестричку, як дитину. Дівчинці вже шістнадцять. Вона знає історію свого народження, але все одно називає мене мамою і дуже любить. А наша біологічна мама… про неї нічого не відомо. Але ми не сумуємо, адже у нас щаслива сім’я.
