Тітка Оля була для мене всім. З того часу, коли не стало моїх батьків, вона взяла наді мною опіку, тим самим поставивши хрест на особистому житті. Річ у тім, що в дитинстві я тяжко хворіла й постійно була змушена лікуватись, часто в стаціонарі. Звичайно, поруч зі мною була тітка Оля, або просто Оля, як я звикла її називати. А і ті рідкі моменти, коли моє самопочуття було в межах норми й могла ходити в дитсадок або школу, Оля змушена була працювати, аби забезпечити нам обом більш-менш пристойне існування, адже допомогти нам не було кому – батьків Оля та моєї мами не було вже давно.
Подорослішавши, я переїхала в місто, щоб навчатись, а пізніше будувати власне життя.
– Ти тут не сумуй, – сказала я Олі, зібравши речі, – нареченого собі знайди.
– Скажеш теж – нареченого, – розсміялась Оля, – не так це легко в сорок вісім років знайти собі бодай когось…
– Ну тоді якесь хобі… – Я взяла величезний рюкзак на плечі, – словом, не сумуй.
Я пішла з будинку, який став для мене рідним. А у дверях стояла заплакана жінка, яка замінила мені матір та батька.
Відтоді я дуже рідко навідувалась до Олі, адже в мене постійно були якісь «важливіші» справи.
А Оля так і жила сама. Справді, заміж їй не вдалось вийти, адже у такому віці й жінки, й чоловіки стають дуже перебірливими. А ще, звикнувши до самотності, вони не бачать сенсу заводити стосунки. Так сталось і у випадку з моєю тіткою.
Зате вона знайшла справу свого життя. В саду Олі росли яблука та груші. Того часу стало модним здорове харчування. От Оля й почала робити пастилу домашнього виробництва. Назбирає яблук, зробить пюре й у піч. А потім виходять корисні смаколики, які спочатку купували сільські діти, а потім почали й з міста приїжджати.
Словом, за кілька років Олі вдалось назбирати пристойну суму. Я сподівалась, що вона користується цими грошима в особистих цілях, наприклад, їздить відпочивати чи купує хороший одяг, але тільки нещодавно я дізналась, що тітка всі отримані від виробництва пастили гроші складала і залишила мені.
Про це я дізналась тільки нещодавно, коли Олі не стало. Як з’ясувалось, вона тяжко хворіла, але нікому не казала про це. А місяць тому моєї тітки не стало. Коли я приїхала на прощання, то сусідка передала мені лист, у якому Оля розповіла, що не хотіла говорити про свою хворобу, аби я не жаліла її. Також вона сказала, що на печі поклала гроші, які всі ці роки отримувала віл продажу пастили.
Я довго сиділа й плакала, тримаючи акуратно загорнуті в хустину гроші..
Піч давно не топилась, тому я сиділа на ній, згадуючи, як Оля робила тут пастилу.
«Ні, її справа не повинна загинути, – твердо вирішила я. – Потрібно почати відновлювати маленьке виробництво, започатковане тіткою.»
Того вечора я пішла в сад, назбирала яблук й зробила першу партію смаколиків. Я не була впевнена, що в мене вийде, але, на диво, пастила вийшла дуже смачною. Весь тиждень я провела в селі, роблячи пастилу та пригощаючи сусідських дітлахів.
А наступного місяця я зробила те, чого хотіла й боялась одночасно – звільнилась з немилої роботи та відкрила свою маленьку справу.
Грошей, залишених тіткою, вистачило, аби купити необхідне обладнання. Зараз в мене є справа, яка мені подобається – виробництво «Смаколики тітки Олі». І знаєте що? Я щаслива! І все завдяки моїй тітці!
