– Моя мама прийде за мною, чуєте? – Кричала я дітям, які мене ображали.
– Не прийде, у тебе немає батьків, ти така само сирота, як і ми. – Кричали діти у відповідь.
Я знала, що вони праві. Але мені так хотілось, щоб тато чи мама прийшли й захистили мене від насмішок інших дітей. Тільки зараз, ставши дорослою, я розумію, що ті діти були такими ж нещасними, як і я. А може, навіть більше. Від когось батьки відмовились добровільно, адже були нераді їхньому народженню. Когось забрали органи опіки, адже батьки зловживали. Хтось взагалі був викинутий на вулицю, як сліпе кошеня, від якого більше клопотів, аніж радості.
Зовсім інша історія зі мною. Мої батьки мене любили. Вони дуже раділи моєму народженню (принаймні, так мені хочеться вірити). Але аварія, в яку вони попали, забрала їхні життя. Я чудом лишилась жива, щоправда, мої ноги… Я погано ходжу, тому змушена користуватись милицями.
Діти з інтернату не дуже-то толерантні. З мене знущались через мої милиці та криві ноги. В дитячому віці я дуже боляче сприймала насмішки та кпини. Постійно погрожувала батьками, які врешті-решт прийдуть й покарають моїх недругів. Та, стаючи дорослою, я перестала звертати увагу на неприємні слова, адже розуміла, що ці діти не винні у своїй жорстокості, адже вона – єдине, що вони бачили у своєму житті. Безглуздо очікувати співчуття від людей, які не знають, що це таке.
Але в глибині душі я вірила, що мої батьки живі. Можливо, вони вижили й зараз шукають мене. О, якби я могла допомогти їм у пошуках!
Звичайно, я розуміла, що це тільки мої фантазії й насправді такий розвиток подій малоймовірний. Але що мені залишалось? Тільки мріяти та надіятись.
Я знала, що мене не візьме ніяка родина, адже я фізично неповноцінна. Я бачила, як сімейні пари приходять та розглядають дітей, наче на виставці. А потім питають у медсестри про стан здоров’я дитини, що припала душі. Зазвичай, якщо медсестра на вухо їм шепче, щось не втішне, на кшталт, того, що батьки дитини були наркозалежними, або сама дитина щороку хворіє на запалення легень, сімейна пара переглядається та намагається якомога швидше піти.
А куди мені зі своїми милицями? Кому потрібна хвора дитина?
Та одного разу, коли мені було чотирнадцять, у наш інтернат прибула одна сімейна пара. Вони були доволі молоді, на відміну від пар у віці, які вже втратили надію самостійно завести дитину. Вони зупинили свій погляд на мені.
– Вона. – Сказала жінка чоловікові й посміхнулась мені.
Вже за кілька тижнів ця сімейна пара взяла мене на вихідні у свій розкішний будинок.
– Це буде твоя кімната, – сказав мені чоловік, якого я пізніше називатиму татом, – тобі подобається?
– Дуже… – тільки й змогла сказати я, адже мене переповнювали емоції.
Ще за місяць, коли всі документи були готові, ця пара офіційно стала моїм татом та мамою.
Того дня, коли я вперше переступила поріг їхнього дому, як справжня дочка, я відчула те, що про що мріяла все життя. Я знала, що цей день настане! Я знала, що мене заберуть додому.
«Вони знайшли мене. Мої тато та мама.» – Подумала я і заплакала від щастя.
Зараз я доросла жінка. Завдяки людям, які стали мені справжніми батьками у мене є все і навіть більше – я можу пересуватись без милиць! Зате щоразу, проїжджаючи повз інтернат, де я колись жила, я заходжу туди, аби поділитись з його вихованцями частинкою любові, що так не вистачало мені, коли я там я жила. Нехай і в них все буде добре!
