Ми з покійним чоловіком завжди хотіли багато дітей. Щоб повний будинок шуму та дитячого сміху. Свого часу заробляли ми непогано, тому змогли побудувати собі гарний будинок на околиці міста. Все в нас було, крім одного – ніякі гроші не допомогли мені завагітніти. Лікарі розводили руками й говорили, що медицина в моєму випадку безсила. Тому лишалось сподіватись тільки на диво. Повністю зневірившись в тому, що ми зможемо народити свою дитину, ми з чоловіком вирішили взяти малюка з дитячого будинку. Але саме тоді мій чоловік тяжко захворів.
Майже десять років ми боролись з хворобою, яка врешті решт й забрала його з цього світу. Я довгий час побивалась, адже він був моїй першим та єдиним коханням. Але що лишалось робити? Довелось вчитись жити самій.
Коли не стало чоловіка, я була ще відносно молода. У сорок вісім років я виглядала доволі непогано. Траплялись мені чоловіки різні – й гарні, й багаті, й розумні. Заміж кликали. От тільки мені цього всього не хотілось. Вирішила, що до кінця життя залишусь сама. Але в долі на мене були інші плани.
Того зимового вечора я сиділа біля вікна та пила чай, привезений з чергової подорожі. На кухні пеклись булочки з корицею, а кицька тихенько пила молока зі своєї миски. Я дивилась фільм, коли раптом почула, що хтось стукає у браму.
«Дивно, – подумала я, – хто б це міг бути так пізно? Гостей я не чекаю.»
Мухтар, мій пес, голосно лаяв, тому я змушена була вийти й подивитись, що сталось.
– Хто там? – Трохи перелякано запитала я через браму.
– Це Марійка… – Почула я тихенький дитячий голосок.
Довелось відчинити.
На снігу в самих лише колготках стояла дівчинка років шести. За руку вона тримала зовсім маленького хлопчика, який чомусь був загорнутий у жіночу хустку. Малюку був не більше трьох років.
– Ви звідки? – Запитала я, не знаючи як реагувати на таких гостей.
– Ми з сусідньої вулиці, – несміливо сказала дівчинка, – ми ходимо просимо поїсти. Може у вас буде шматочок хліба?
– Звичайно, заходьте…
Я провела дітей в дім.
– Де ваші батьки? – Запитала я, ледве стримуючи сльози.
– Мами в нас немає, – сказала дівчинка, наминаючи гарячі булочки з молоком. – Вона пішла від нас, коли народився Сергійко. – Вона вказала на малюка, який так і сидів у хустці.
– А батько у вас є.
Дівчинка зітхнула.
– Є… – Вона перестала їсти – Але він любить горілку, а не нас з Сергійком. Сьогодні от він вигнав нас із дому. І сказав, щоб ми більше ніколи не повертались, бо нам буде погано.
Я ледве не розплакалась.
– Де ви будете ночувати? – Запитала я в Марійки.
– Не знаю… – Дівчинка сумно зітхнула – На вулиці, напевно… Будемо чекати, поки тато протверезіє.
Звичайно, я не могла відпустити цих крихіток хтозна-куди проти ночі. Я напустила ванну та помила дітей, які вочевидь вже давно не бачили гігієнічних процедур. Минуло літа в мене гостювала подруга з трьома дітьми, від яких залишились деякі речі, тому мені вдалось переодягнути несподіваних маленьких гостей.
А потім потомлені діти спокійно заснули в теплому чистому ліжку, наче маленькі беззахисні кошенята.
Я дивилась на них й не могла зрозуміти, чим керувалась їхня біологічна мати, яка залишила напризволяще таких маленьких янголят?
Наступного ранку я прокинулась раніше звичайного й почала варити дітям кашу. Коли мої маленькі гості поснідали, я вирішила піти й поговорити з їхнім батьком.
– Вони мені не треба… – Сказав вочевидь нетверезий чоловік, наче ми говорили не про його дітей, а про старі речі, – хочете – беріть собі.
– Ви будете нашою мамою? – Запитав маленький Сергійко, а Марійка обняла мене.
Я ледве стримувала сльози.
Пройшло кілька місяців, перш ніж я оформила всі необхідні документи й маленькі янголята стали моїми законними дітьми.
З того часу пройшло вже сім років, а я жодного разу не пошкодувала про те, що того морозного вечора вийшла подивитись, хто стукає у мою браму!
