– Я готовий взяти на себе відповідальність за вашу дочку, якщо ви не хочете цього, – раптово звернувся молодий учитель до мого батька та старшого педагога.
Інший чоловік, в клас якого хотіли мене прилаштувати мої батьки, категорично був проти.
– У моєму класі навчатимуться лише найкращі учні. А це просто не здатна ні на що дитина, – було неприємно це чути, хоча в «Б» класі іноді бувають двієчники.
Щиро кажучи, я не була зовсім не здатною ні на що дитиною. Єдине, чого я не вміла, це читати. Можливо, в цьому є маленька похибка моїх батьків, мовляв, не займалися зі мною цим та тому я не вмію читати. Та і я в принципі не дуже цікавилася книгами.
Чомусь старшого вчителя це й відштовхувало, що дуже дивно. А ось Дмитро Олексійович навпаки був навіть радий забрати мене до свого “А” класу. Там я одразу освоїлася, з багатьма потоваришувала, а класний керівник старанно займався мною.
Не знаю, яким дивом, але наш клас вважався найкращим серед молодших. Всі діти навчалися на відмінно, а все тому, що Дмитро Олексійович умів знайти правильний підхід до свого класу.
Після того, як ми закінчили п’ятий клас, наш улюблений молодий вчитель різко пішов зі школи. Ми дуже довго думали, що сталося.
Але не дивлячись на це, у багатьох виходило приходити до нього в гості. Я навіть намагалася дізнатися у Дмитра Олексійовича особисто, чому він перестав працювати вчителем, але він ухилявся від відповіді.
Я була досить упертою дитиною та тому не упускала шанс поставити те саме питання, коли ми залишалися наодинці. У мене було передчуття, що незабаром може статися щось погане. Але ось одного дня Дмитро Олексійович мене попросив більше не турбувати його цією темою, йому не хочеться про це говорити поки що, скоро всі все одно дізнаються.
Наш учитель жив у дуже просторому двоповерховому будинку, який він одержав від своїх бабусі з дідусем. Вони власноручно будували його близько п’яти років. Кожна кімната була виконана у світлих тонах. Найбільше мені запам’яталася особиста бібліотека Дмитра Олексійовича, там була дуже велика кількість книг, які він любив нам читати та давав кожному на ознайомлення з ними.
Не зважаючи на те, що йому було лише тридцять років, він багато знав та теж досить часто розповідав нам різні історії зі свого життя, а також ті, що стосувалися історії України та минулого життя, в якому нас ще не було. Наша зацікавленість була дуже високою, Дмитро Олексійович вів ці розповіді дуже зачаровуючи та не нудно, навіть із часткою жарту у своїх словах.
А ще у нас виробилася спільна звичка, ходити вечорами до парку, особливо влітку, брати з собою велику підстилку, сідали під улюбленим деревом та читали один одному свої улюблені вірші. Ці моменти стали незабутніми. Те, як кожен намагався виділитися, як ми потім обговорювали та детально аналізували вірші. Це було дуже повчально, адже у віршах іноді можна знайти прихований сенс, який ми успішно знаходили.
Дмитро Олексійович пішов зі школи, але його викладання не припинилося. Він займався з деякими дітьми вдома, іноді приходило і десять, і п’ятнадцять осіб.
Якось мені вдалося дізнатися причину, з якої мій класний керівник покинув школу. Він сказав, що лікарі йому діагностували рак мозку та вже залишилося небагато часу. Я була у великому шоку, зовсім не очікувала такої новини. Через пів року Дмитра Олексійовича не стало.
Щоб провести його в останній шлях прийшло не дуже багато людей, але серед них були буквально всі батьки тих дітей, яких він навчав.
Я досі згадую цю людину з теплою посмішкою на обличчі. Він назавжди залишиться в моїй пам’яті. Його круглі окуляри, акуратна краватка синього кольору, широка та привітна посмішка. Дмитро Олексійович дуже любив дітей, він завжди казав, що нехай і не має власних, зате ми йому стали як рідні.
Під час зустрічі випускників один із моїх однокласників сказав: “Дмитро Олексійович дав нам усе. Він чудова людина. Таких вчителів ще пошукати треба, я пишаюся тим, що завдяки йому виріс впевненим у собі, розумним та розсудливим. Нехай йому там буде добре, він заслуговує на краще”.
