Мене звати Миколою. Я народився і виріс на степовій чарівній Кіровоградщині. Це та частина України, де степ зливається з горизонтом, де квітнуть польові ромашки та чебреці, де високо в небі співають жайворонки. А кожна господиня біля хати садить мальви, чорнобривці та запашну матіолу.
Після закінчення школи я вступив до технікуму. Здобувши освіту, повернувся в рідне село. Невдовзі одружився з гарною дівчиною Людмилою. Працювали, збудували будинок, народили сина і доньку. Мріяли виростити дітей, дочекатись онуків і мати спокійну, забезпечену старість. Та не так сталось, як бажалось. Прийшов такий час, що потрібно було виживати. Спочатку втратила роботу дружина. Потім мені стали затримувати зарплатню. Сім’я ледве зводила кінці з кінцями. Став шукати іншу роботу. Поїхав у сусіднє місто. Там влаштувався на завод. Та невдовзі на заводі з’явився новий власник. Почалася реорганізація. Іншими словами – скорочення. Під яке, звичайно, потрапили ті, хто недавно прийшов. Я був у їхньому числі. Повернувся додому. Стали з дружиною міркувати, як бути. Сидимо зажурені, коли це хтось постукав у двері. Дивимось – сусід Василь.
Заходить, вітається, а потім цікавиться, чому невеселі сидимо. Я розповів все як є. Василь посидів, подумав і каже:
-Я оце був на роботі в Польщі. Невдовзі знову збираюсь. Я знаю тебе, як порядну, працьовиту людину. Пропоную поїхати із мною. З роботою допоможу. Думайте.
Василь пішов. Ми з дружиною стали обмірковувати його пропозицію. Поїздки за кордон на роботу, для нашого регіону, були тоді ще рідкістю. Тому було нелегко прийняти рішення. Лякав не чужий край чи важка робота, а те, як сім’я буде без мене довгий час. Покликали дітей, щоб послухати, що вони скажуть. Донька мовчить, а син каже:
-Не хвилюйся, тату, я за чоловіка залишусь. Не маленький. Мені вже 15 років.
Обійняв я їх та й кажу:
-Коли в домі є господар, то поїду. Дасть Бог, зароблю не тільки на проживання, а ще й на навчання вам, діти. Адже я знаю, що ви про це мрієте.
Поїхав я з Василем. Він дійсно допоміг мені з першою роботою, підтримував і допомагав. Я згодом призвичаївся до нового життя. Та довго не міг звикнути жити без сім’ї, без українських звичаїв, без всього рідного і звичного. Ночами снилися наші безкраї лани, квітучі сади, рідне село.
Відтоді пройшло вже багатенько часу. Я встиг заробити на ремонт будинку, на навчання дітей і на їхні весілля. Донька після навчання залишилась у місті, вийшла заміж. Разом зі сватами ми подарували квартиру на весілля. Наразі донька в декретній відпустці, чекає народження первістка, а я з нетерпінням – другого онука. Першого подарував син із невісткою. У сина теж все добре. Він після закінчення університету повернувся в село. Зайнявся фермерством. Я, звичайно, підтримав його і допоміг коштами. Наразі він вже сам з усім справляється.
Я радий, що зумів допомогти дітям “стати на ноги”. Дружині вдячний за розуміння і підтримку. В наступному місяці я повертаюсь додому. На цей раз – назавжди. І дуже хочу прожити всі роки, що мені відведені, зі своєю родиною, зі своїми рідними та близькими. Хочу бути щасливим чоловіком, батьком, дідусем. Сподіваюсь, що я цього заслуговую.
