Я навчаюся на факультеті психології й отримала завдання опитати людей різного віку чи шкодують вони за минулим. Я вирішила підійти до виконання завдання більш творчо і до опитування додати декілька життєвих історій, проаналізувавши їх. Не то, що я прагнула відмінної оцінки, це був перший курс і я безмежно раділа тому, що навчаюся на психолога.
Я опитала усіх знайомих, а потім черга дійшла до членів родини. Вирішила почати з дідуся. Він залишився вдівцем 5 років тому і я чомусь думала, що дідусь розповість щось таке романтичне про стосунки з бабусею, що зворушить усіх. Однак, я помилилася.
“Чи шкодую я? Жанночко, я навіть не знаю, чи потрібно тобі це знати. Та я почну так:” будь лише з тією людиною, яку ти кохаєш. Я одружився з бабусею, коли нам було по 20 років. Це було перше кохання і мені занесло дах, як зараз говорять. Я думав, що закохався. Ми народили дітей: твого тата, потім тітку. І я вже, коли моя дружина була вагітна, відчув таку безмежну пустоту. Я приходив додому і не міг зрозуміти, чому, чому мені так сумно, так нецікаво. Я думав, ну раптом це побут, діти, це все з’їдає почуття. Я намагався перебороти це почуття вигорання, та не виходило. Якось я зустрів іншу, Олюня (так звали мою бабусю) вже ось-ось мала народжувати, а я закохався в іншу, уяви. Я відчував себе нікчемним. У мене дружина народжує, а я думаю про іншу. Та з народженням другої дитини наші з дружиною стосунки стали ще гіршими, ніж були. Сварки почастішали. Я таємно зустрічався з Катею і від почуття провини у мене серце розривалося. Я думав: ну невже я вперше закохався? Та це дійсно було так, це була не просто пристрасть, це була любов. Катя ніколи нічого не вимагала, вона кохала і приймала мене таким яким я є. В той час Оля мала лише претензії. Якось я зібрав речі й поїхав до коханки. Олі не зізнався, сказав, що треба окремо пожити. Їй настільки було байдуже, що вона навіть нічого не питала».
Бабуся й справді була не надто щедрою на емоції, любові не проявляла відкрито до дітей, онуків. Тато й тітка частіше за порадою до батька зверталися, ніж до матері. Для мене це дивно, адже моя мама і подруга, і рідна людина.
Дідусь продовжував розповідь:
“Я тоді так страждав, бо дітей любив дуже. Я багато часу проводив й коли жив з Олею, та коли з’їхав – вони й не помітили, щодня їх бачив і в усьому допомагав. Жили ми з Катрею у зйомному будинку, точніше флігелі. Житло було простим, а вдома чекала мене Оля у нашій двокімнатній з ремонтом. А може й не чекала… Мені тоді було байдуже, я відчував себе коханим і був щасливий саме, як чоловік. Але зізнатися друзям, батькам, дружині й дітям так і не наважувався. Я боявся, що засудять. Ми жили та ховалися від усіх. Катя часто плакала, що не може подругам розповісти, що має коханого, що маму коли в гості кличе – одяг мій ховає. Я розумів. Серце розривалося на частини. Понад рік ми так жили. Та ось Катя сказала, аби я робив вибір. Інакше вона буде будувати сім’ю з іншим. Варто сказати, Катя була молодшою на 12 років. Я розумів, що вчиняю егоїстично, адже не планую майбутнього з Катею, тож вирішив дати їй спокій. Я тоді повернувся в родину, бо я знав – Оля не пробачить зради. Катя через рік знайшла якогось чоловіка та народила йому доньку. Я зустрів їх якось, через 5 років. Як мені було боляче! Ми подивилися в очі одне одному і я відчув: Катя все ще кохає мене. Та після цього вона відвернулася до свого чоловіка та доньки. Ніколи не забуду цієї зустрічі… Я ж так і прожив поруч з чужою людиною. Чи жалкую я про щось? Жалкую. Іноді варто слухати свої почуття та не боятися їх».
Я була вражена розповіддю діда, навіть не знаю, чи варто казати, що мій батько ніколи й не знав про існування тої Каті. Я вирішила цю історію нікому не розповідати.
