Мені 67 років, живу сама спокійним, розміреним життям. Чоловік п0мер п’ять років тому, у сина своє окреме життя, дружина, двоє дітей, робота. Звісно, вони навідують мене інколи, приїжджають на свята, ми часто зідзвонюємось.
Нещодавно я познайомилася з цікавим чоловіком Григорієм Олександровичем. Ми разом на пошті сплачували квитанції за комунальні послуги. Григорій виявився молодший за мене на шість років, розлучений, дітей немає. Я запросила його у гості, ми почали спілкуватися.
Вже через місяць після знайомства Григорій запропонував мені одружитися. Я завагалась, яке рішення прийняти. Все ж таки не вистачає підтримки, як кажуть, “чоловічої руки“ вдома, та і є з ким переживаннями чи радістю поділитися. А Григорій чоловік уважний, добрий, веселий, та й руки з потрібного місця ростуть. Проте відчувала, що ми ще зовсім мало знаємо один одного, не розуміла навіщо такий поспіх. Син сказав, що прийме будь-яке моє рішення.
Одного вечора чоловік просто прийшов з речами, я навіть не знала, як мені реагувати. Проте це була його помилка, тому що я зрозуміла наскільки вже звикла жити сама, що мені важливий мій спокій та особистий простір. Мене дратувало все, звичка ходити по квартирі у неохайних спортивках, не вішати речі у шафу, не ставити посуд на своє місце, навіть читання новини із мереж у голос.
Я сказала Григорію Олександровичу, що відхиляю його пропозицію з одруженням, але зовсім не проти продовжити наше спілкування, яке було до його витівки з переїздом. Гриша зрозумів мої пояснення, поставився до мого рішення з повагою, тому зараз ми продовжуємо залишатися добрими друзями, разом гуляти парком та обговорювати цікаві нам теми. Іноді я запрошую чоловіка до себе у гості та вже познайомила з рідними.
