Ні, не подумайте, ніколи раніше не робила акцент на мовному питанні, але нещодавно мене трохи шокувала позиція деяких наших співгромадян.
Я сама із Західної України, але зараз живу та працюю в Харкові. Спочатку навчалась на косметолога, а згодом вдалось відкрити власний салон. Не дивлячись на те, що в мене є персонал, інколи я й сама приймаю клієнтів. Не дивлячись на те, що населення в місті здебільшого російськомовне, нікого не дивує моя українська, навпаки – часто отримую компліменти та похвалу за те, що не забуваю рідну мову.
От тільки недавно вперше стикнулась з нерозумінням.
Приходить до мене жінка на чистку обличчя. Я приймаю її, як звичайний косметолог, ніде на мені не написано, що я власниця салону.
– Проходьте, – кажу клієнтці, – як ваші справи?
– Харашо! – Клієнтка зневажливо сідає на кушетку. – Ви што па-рускі не гаварітє?
– Ні. – Відповідаю. – Мені українською зручніше. А вам щось не подобається?
– Мнє тєжело на етом украінском панімать.
– Ви – росіянка? – Питаю.
– Нєт. Я раділась в Харькавє, проста не люблю украінскій язик.
– Але ж ви розумієте рідну мову? – Ніяк не можу заспокоїтись я.
– Да, но… – Жінка зам’ялась. – Мнє лучше, кагда па-рускі. Я же ваш клієнт.
– Так, але ми в Україні. Тому я розмовлятиму державною мовою.
Не дивлячись на те, що я говорила доволі спокійно, моїй клієнтці це не сподобалось й вона демонстративно встала й попрямувала до дверей.
– Вот ти, – вона перейшла на крик, – і будєш са сваім украінскім всю жизнь здесь на пабєгушках бєгать! Нікагда тєбє нічєво не дабітся!
Я сиділа у кабінеті й розуміла, що втратила клієнтку, але відстояла власні переконання. А саме наші переконання й формують нашу особистість.
Як скажете? Правильно вчинила, чи потрібно було переступити власні переконання заради клієнтки?
