Я ніколи не жила в розкоші та багатстві. Мої батьки давали мені все, що мають самі, а мали вони не багато. Майже усе життя я прожила у селі, вчилась у малесенькій школі, допомагала мамі із господарством. Я навіть подумати не могла, що колись буду жити у місті, адже приїздили ми туди дуже рідко і для мене це було великим святом.
Але на щастя мене взяли в міське училище, там я жила у гуртожитку та паралельно працювала офіціанткою. На роботі познайомилась зі своїм майбутнім чоловіком Іваном. Він виявився із села, що поряд з моїм. Тому поговорити ми завжди мали про що, а згодом почали зустрічатись.
Так минали декілька років в училищі. Ваня вчився на механіка, а я на кухаря. Згодом ми пішли на стабільну роботу, там платили мало, але якось жити можна було. Я була помічницею на кухні та мила іноді посуд, а мій хлопець пішов працювати в автосервіс. Разом ми наймали квартиру та почали якось жити.
Але так сталось, що я завагітніла. Ми не планували цього, адже самі зводили кінці з кінцями, але ідею абоrту ніхто з нас не підтримував. Тому вирішили одружитись та якось виховати дитину. Свята ми ніякого не влаштовували, бо не було грошей та часу на це. Поки я могла, то працювала, а Іван влаштувався на ще одну роботу.
Але несподіванкою стало те, що у нас будуть двійнята, два хлопчики. Я була просто у розпачі. Адже одну дитину важко виховати, а це двох. Тоді просто хотілось плакати, але шляху назад не було. І так ми довго і важко ростили наших дітей. Нам доводилось в усьому їм відмовляти, бо не могли це собі дозволити. Важко чути, коли твоя дитина каже, що в однокласників є усе, а в неї нічого. Але я намагалась дати все до останнього.
Зараз мені 68 років. Діти виросли та вже мають свої сім’ї. Я дуже ними пишаюсь, бо кожен з них відкрив свій бізнес та вибрався із цієї бідності. Вони отримали вищу освіту, подорожують. Я своїм подругам завжди хизуюсь ними. Навіть у Фейсбуці зареєструвалась, щоб слідкувати за їх життям. Адже вийшло так, що вони не спілкуються зі мною.
А це все через те, що, як вони пояснюють, ми не давали їм в дитинстві достатньо іграшок та не піклувались про них, що їм доводилось все літо вчитись, поки їх однолітки відпочивали десь на морі, тому зараз на старості допомагати нам ніхто не буде. Але я все одно їх люблю усім серцем та не ображаюсь на них!
