Чоловік мене залишив, коли доньці було вісім місяців. Ми з крихіткою залишились двох – без грошей, допомоги та уявлення, як жити далі. Батьків у мене не було, бо я сирота, а чоловікові від нас відвернулись. А все тому, що Олег, мій чоловік, був дуже ревнивим. Йому здавалось, що я з малою дитиною на руках йому зраджую. Спочатку це була звичайна недовіра, а згодом вона перетворилась на відкриту параною та постійні скандали.
Словом, одного разу, вчергове звинувативши мене в подружній невірності, Олег зібрав речі та пішов. Цього разу назавжди.
Ті місяці я загадую з особливим болем. Як тяжко мені було тоді як морально, так і фізично. Але я, не зважаючи, на дитину на руках, змогла знайти роботу, аби заробити хоча б на хліб та молоко.
Тяжко було! Дуже тяжко! Але я була певна, що задля щастя дочки зможу робити все, що завгодно.
Проходили роки, моя Олеся росла, а я з неперспективної роботи змогла вийти на новий рівень доходу. Я відкрила спочатку невеликий магазинчик на околиці міста, а потім – власну мережу продуктових магазинів. В моєї Олесі завжди був найкращий одяг та іграшки.
Коли вона виросла, я потурбувалась про те, щоб донька змогла отримати хорошу освіту. От тільки працювати Олеся не хотіла. Вона була певна, що якщо в мене є кошти, то їй не потрібно докладати зусиль, аби щось отримати.
Сталось так, що коли Олеся вийшла заміж, а я стала старшою і не змогла вести справи належним чином, ми з нею домовились, що весь бізнес я віддаю їй з чоловіком, за умови, що вони мене доглянуть. Донька з зятем, звісно, погодились. От тільки свої відсотки я отримувала тільки перших два роки.
Зараз мені шістдесят чотири. Я живу я старій квартирі й складаю копійку до копійки, аби назбирати на оплату комунальних. Дочка й зять про мене забули, не кажучи, вже про нашу угоду. Не телефонують, не приходять. Часом мене душать сльози розпачу, адже я віддала Олесі все, що мала, не отримавши нічого натомість.
Але просити про допомогу я не буду – не в моїх правилах…
