Мені тоді було тридцять років, життя в мене було не надто насичене, загалом все було однаково. Дім-робота-магазин-дім. А на вихідних ще десь перед останнім пунктом міг поміститися бар, де я частенько просиджувала за келихом чогось смачненького, аби вечір пройшов швидше. Проте пити я не люблю, батьки були алк0голіками, тому мене верне від спиртного..
Я давно хотіла сім’ю, та з чоловіками чомусь ніколи нічого не виходило, надто складний у мене характер, а може я забагато хочу від людей, занадто багато чого очікую. Не знаю, в чому там була проблема, але висновок один – ні чоловіка, ні дітей, а так вже хотілося народити.
І ось, одного разу, в нашому місті на деякий час поселились роми (цигани), вони показували різні фокуси, гадали людям. Називали себе мандрівним табором. Я ніколи їх не любила, адже їхні діти завжди хотіли щось вкрасти . Але ось, проходячи повз місце, де вони ходили й приставали до людей, я помітила хлопчика, який зовсім не був схожий на них. Руде чудо із зеленющими очками, якого якась жінка силоміць тягнула за собою.
Я ж було подумала, що цю дитину викрали, але поліція у нас хороша і одразу б знайшли дитину тут. Коли я знову була там, цей хлопчик підбіг до мене й сказав “тьотя поможи”, а тоді його знов забрала та ж жінка, та потягнула в намет. Весь тиждень мені не виходив з голови той хлопчик. І я вирішила. Я пробралася вночі до їхніх наметів, знайшла ту, де бачила його, розбудила, він одразу впізнав мене та пішов на руки.
Я відвела його до себе додому, хлопчик був надзвичайно голодний, сказав, що йому шість років, та його забрали роми з дитячого будинку. Наступного дня, в поліції, мені сказали, що цю дитину справді шукали пів року тому в зовсім іншому кінці країни, та не знайшли.
Я зробила все, аби всиновити хлопчика, мені дозволили, я забрала його до себе. А роми з нашого міста щезли ще того дня, коли я пішла в поліцію.
