Моєму молодшому братові чотирнадцять. Він у нас ніколи не був сміливцем, адже батьки виховували його як маленького принца. Через те, що наш Михайлик – наймолодша дитина в родині. Йому ніколи не дозволяли нічого робити, адже, як говорила мама «ще встигне напрацюватись». Так от, сталось це минулого літа.
Пішов наш Михайлик гуляти ввечері. Це, звичайно, дивно, адже зазвичай його батьки не відпускали з дому після шостої. А цього разу він пішов близько восьмої – сказав, що мама відпустила.
Я дивилась серіал, мама щось прасувала у вітальні, а тато у спальні дивився телевізор. Як раптом близько дев’ятої, приходить наш Михайло. І так тихенько у свою кімнату.
– Михасю, принеси мені води, – сказала мама, роблячи пару з праски.
– Зараз… – Почувся голос з кімнати.
– Швидше, – кричала мама з вітальні, – мені прасувати треба.
Коли мама побачила Михайлика, він намагався закрити лице руками. Але приховати синяк під оком йому не вдалось.
– Це що таке? – Мама схопилась за серце.
– Ти що побився з кимось? – З кімнати прибіг тато.
Михайло мовчав.
– Скажи, хоч щось. – Я підійшла до брата.
– Так. Побився. – Михайло поставив склянку з водою на прасувальну дошку і пішов у свою кімнату.
Як ми не намагались випитати у Михайла, що сталось, він нічого не говорив.
Та наступного дня у наші двері постукали. На порозі стояв чоловік і хлопчик років десяти з подряпиною на пів лиця.
– Ми до вашого сина. – Суворо сказав чоловік.
– Що? Наш Михайло таке вашому хлопцеві зробив? – Мама знову схопилась за серце. – От хуліган. Я йому…
– Ні, ви не зрозуміли, – чоловік подивився на маму, – ваш син захистив нашого від хуліганів, які забрали в нього телефон. Він – справжній молодець!
Того вечора ми раділи, що у нас росте такий герой і смакували торт, який нам приніс тато врятованого Михайлом хлопчика.
