Була я у Франції. Якось у невеличкому паризькому кафе мене обслуговувала миловидна офіціантка – дівчинка років двадцяти. Мені згадалась моя донечка Марійка, яка залишилась в Україні.
Я зробила замовлення англійською й стала чекати на свою каву з круасанами. Коли моє замовлення принесли я звернула увагу на татуювання у дівчини за руці – наш тризуб.
– Даруйте, ви, часом, не з України? – Питаю я у офіціантки.
– Так. – Відповіла мені дівчина чистою солов’їною.
Як виявилось, у дівчини через двадцять хвилин закінчується зміна. Я вирішила її почекати й поговорити.
Віра, моя нова знайома, виявилась родом з Коломиї.
– Поїхала як студентка за обміном і залишилась тут. – Розповідає дівчина. – Мені дуже подобається Франція, але сумую за Україною. Особливо за мовою. Знайомих українців у мене тут небагато. Тому кожного дуже ціную. Приємно зустріти своїх далеко від дому.
– А я тебе за тризубом впізнала. – Я посміхнулась цій милій дівчинці, що годилась мені в доньку.
– Два місяці тому зробила. – Віра підгорнула рукав, аби татуювання було більше видно. – Аби не забувати Батьківщину. Щоранку я просинаюсь й згадую рідну країну, батьків, бабусю з дідусем. Інколи, гуляючи Парижем, мені здається, що я у Львові. Напевно, вже зовсім заскучала.
– Мені вже час бігти. – Я глянула на годинник. Завтра відлітаю в Україну. До речі, я зі Львова. Ось моя адреса. Будеш на Батьківщині – заходь.
Я простягнула дівчинці папірець з адресою, у який непомітно загорнула сто доларів.
– Нехай буде дівчинці на чай, – подумала я і побігла.
