Нещодавно наш спільний друг повідомив про те, що через тиждень одружується. Надіслав запрошення, в якому було сказано, що обов’язково треба прийти з подарунком та ніяк інакше, а нижче дрібним шрифтом написано «подарунок має коштувати не менше десяти тисяч гривень».
Нас це трохи здивувало, бо заробляємо не так багато, щоб дозволити собі якусь річ за такі гроші. За тиждень щось вигадати було дуже важко, накопичувати вже було ніякого сенсу. Так ще за три дні до весілля нам зателефонувала дружина друга та сказала, щоб ми прийшли з двома подарунками, тобто для неї та для нареченого. Тут ми зрозуміли, що все не так вже й просто.
Вирішили влізти в немалий кредит на суму тридцяти тисяч. Ці гроші молодята поділять між собою навпіл, от і буде їм за подарунок. Краще так, ніж потім шкодувати, що не такі подарунки їм купили.
Вже в день церемонії ми зранку купили пляшку шампанського та букет троянд. Це все, що ми змогли собі дозволити на той момент.
Їхати довелося довго, спочатку до церкви, потім поїхали на фотосесію та аж після цього ми потрапили до ресторану.
Одразу, як ми зайшли до закладу, нас зустрів офіціант, який попросив запрошення. Віддаємо та тільки хотіли пройти до зали, то він нас зупинив й мовчки показує порожній конверт. Ми не зрозуміли натяку та вже коли молодий хлопець потер палець об палець, тоді стало ясно, що йому чомусь потрібні гроші.
Нас це шокувало не на жарт. Скільки можна з нас грошей просити? Довелося із тридцяти тисяч віддавати десять, яку офіціант озвучив.
Але, гаразд, опустимо цей момент. Все було організовано по багатому. Тамаду гарного знайшли, конкурси були цікаві. До речі, про конкурси, на одному з них моєму чоловікові довелося віддати ще десять тисяч. Але ми продовжували думати про те, що все-таки хоч якийсь подарунок та і є у нас. Власне кажучи, про цей момент, коли дійшла черга до нас, щоб нарешті його вручити, на нас усі гості дуже підозріло дивилися, мені навіть стало трохи ніяково.
Подарували букет, пляшку, якій вони були дуже раді, та конверт із десятьма тисячами, що залишилися.
Після того, як ми повернулися на свої місця, до нас підійшов наш друг й попросив вийти з ним надвір, поговорити. Там на нас уже чекала його дружина, яка була просто в гніві. Вона почала на нас голосно кричати, говорити про те, що ми немічні, навіть на звичайний подарунок не змогли витратитися. Стало навіть трошки соромно, але згадався той офіціант, який із нас узяв десять тисяч, а потім на конкурсі чоловік віддав ту саму суму. Сором миттю зник та я почала захищати нас, називаючи ці причини.
Нас навіть слухати не стали, вигнали геть та сказали, що більше не спілкуватимуться з нами. Нам від цього навіть легше стало, адже вони змусили нас у борги залізти. Але через тиждень нам зателефонував колишній друг та зажадав з нас моральний збиток у вигляді тридцяти тисяч, мовляв, його дружина зараз у дуже поганому стані саме через нас, перенервувала та тепер сидить плаче. Ми йому, звичайно ж, відмовили. Нахабство яке! Це не наша справа, хай що хочуть, те й роблять.
