Можна сказати, я виріс в заможній родині. Ніколи я не знав потреби ні у чому. Мої батьки завжди прагнули спілкуватися лише з тими, у кого статків достатньо. Вони дотримуються тої думки, що соціальної рівності не існує. Все ж твій дохід, спосіб життя визначає тебе, як особистість.
Я ж сумував спілкуючись з дітьми друзів та знайомих моїх батьків. Оскільки єдине, що робили мої однолітки – мірялися у кого телефон кращий, чи кому що подарували.
«Золота молодь», «мажори» – так нас називають усі довкола. Тільки я таким себе не вважаю. Я сам обрав спеціальність, на яку хотів вступити, навчався на бюджеті. Мій батько ні з ким про моє працевлаштування не домовлявся, бо я не потребую цього та й не розумію такого.
Я вважаю, людина сама досягає успіху і не має залежати ні від заможних, ні від бідних родичів. Тож, коли я закохався – звісно що, останнє, на що я звернув увагу – це соціальний статус.
Моя дівчина Світлана не була «мажоркою», з якими я, на жаль, був змушений спілкуватися. Світлана вирізнялася, їй було байдуже на статки та знайомства з впливовими людьми. Дівчина з багатодітної сім’ї працювала на двох роботах аби допомогти матері. Таким людям, ніколи мріяти про розкіш.
Познайомилися ми випадково – в черзі на касі супермаркету. У неї тоді не вистачило грошей аби сплатити усю покупку і я вирішив допомогти. Дівчина обіцяла віддати, під цим приводом я отримав її номер, так ми й почали спілкуватися, а згодом і зустрічатися.
Я був вражений силою цієї дівчини. Коли мої друзі за день можуть прогуляти декілька тисяч батьківських грошей, Світлана їх заробляє аби мамі допомогти пролікуватися. Окрім цього, дівчина не забуває про життєві радощі: вона радіє, коли йде дощ, або падає сніг. Вона радіє звичайним речам, а не коштовним айфонам, шубам, прикрасам.
Завдяки Світлані я зміг переглянути свої пріоритети, та зловив себе на думці, що і я завжди був таким, як вона. Ми були разом вже майже рік і я вирішив подарувати щось особливе.
Для мене подорож у будь-який куточок – це найкраще, що може статися. Тож, я вирішив подарувати своїй коханій подорож в іншу країну. Вона довго сумнівалася: чи варто приймати такий коштовний подарунок, та переймалася, що станеться вдома, поки вона відпочиватиме. Все ж таки я вмовив Світлану і ми поїхали у подорож.
Світлана плакала від щастя, коли побачила інше життя. Я розумів, що вгадав з подарунком. Всю нашу подорож вона обіймала мене так щиро. І я був дуже щасливий.
Повернулися ми з подорожі вже заручені: одразу поїхали до її матері, де взяли благословіння, а потім – до моїх батьків.
До речі, вони були проти нашого союзу з самого початку, та я на це не зважав. Коли я сказав, що одружуюся зі Світланою, мама ледь не втратила свідомість! Для них мати в родині людину з бідної сім’ї – жахливіше смеrті.
Ми так і не почули від них слова благословення. Батько пригрозив, що фінансово допомагати мені не буде. Тільки хіба мене колись це утримувало? Я пішов від своїх батьків назавжди. Обравши між мішурою успіху та щирим щастям останнє.
Зараз ми зі Світланою винаймаємо квартиру, на своє житло збирати ще довго, та тільки для нас це не найважливіше. Дружина часто переймається тим, що я з батьками не спілкуюся. Та я вважаю, що батьки мають любити свою дитину та розуміти її, тож миритися з ними я не збираюся.
