З Аллою ми у шлюбі 33 роки, нещодавно річниця була. Ми святкували річницю нашого одруження разом з дітьми та онуками, і я відчував себе абсолютно щасливим.
Можу сміливо заявити, без зайвих сумнівів, я кохаю свою дружину з першої зустрічі й ніколи їй не зраджував. Як виявилося, моє єдине кохання виявилося невзаємним.
«Я хочу піти від тебе», – почув я якось від Алли за вечерею. Наче струмом по тілу вдарило від цих слів.
«Куди піти?», – ледь чутно запитав я, наче й не хотів це чути.
В той час Алла здалася мені зовсім іншою. Навіть, не знаю, як пояснити. Коли вона почала вибачатися за те, що вже п’ять років, як має коханця і не може без нього жити, у мене перед очима пронеслося усе наше спільне життя: наше зворушливе весілля, медовий місяць, народження першого сина, перший клас донечки, купівля дачі, поїздка на море, весілля дітей, перше слово онука, перша листівка онучки… Здається, навіть, в голові запаморочилося.
У мене немає нікого, окрім дітей та дружини та раптом вона вирішила піти.
Чи тримав я її? Ні, хіба від кохання тримають? Хай собі йде до того, з ким краще. Навіть не знаю, що й казати. Боляче про це говорити та поділитися ні з ким. У нас звична річ – коли чоловік йде від дружини, але коли полишають чоловіка, який безмежно кохає та усе життя присвятив сім’ї – це, навіть, смішно якось.
Та мені не соромно за це. Я ніколи не зраджував. Бо, по-перше, одружився з коханою людиною, а по-друге, відчував відповідальність за свій вибір. Я й досі її відчуваю. Шкода тільки, що це нікому не потрібно.
