Хочу поділитися однією історією, яку почула в поїзді, дорога була не близькою і ми розговорилися з сусідкою по купе, вона і поділилася історією свого життя.
Це була жінка літнього віку, але дуже охайна, в красивому квітковому платті, сиві пасма легко спадали їй на чоло, збоку на столику лежав капелюх. Дуже витончена і граційна, вона однозначно одразу привернула мою увагу. На вигляд їй було років 70, їхала сама, без лишнього багажу.
Ми спочатку довго мовчали, дивилися, то у вікно, то ненароком перетиналися поглядами.
Аж раптом жінка порушила цю незручну мовчанку:
-А ви їдете на південь? А то ми сидимо удвох і мовчимо, якось аж незручно, а так хочеться поговорити.- жінка посміхнулася.
-Так, на південь, в мене там батьки старенькі залишилися, хочу провідати, та й таке літо прекрасне, як не привітатися з морем.
А ви куди прямуєте? Можливо не моя справа, але ви зовсім без багажу і в таку далеку дорогу.
-Ой, мила, я прямую за своєю долею, зараз все тобі розповім.
-Знаєш, я колись побачила одного чоловіка, такого красивого, він був військовим, високий, стрункий, ой, я одразу закохалася. Я тоді працювала медсестрою у військовій частині, і це певно була доля, бо наступного дня він з’явився у моєму медпункті, він десь поранився під час проведення занять і прийшов до мене, щоб обробити рану. Ми зустрілися поглядами й більше не прощалися. Того вечора ми пішли на побачення, а через тиждень він покликав мене заміж.
Це була справжня казка, ми були неймовірно щасливими, а потім з’явилося двійко дітей, Максим та Ілля. Чоловік часто бував у відрядженнях, а я з синами покірно чекала свого чоловіка, вже офіцера.
І в нашій сім’ї була традиція, кожного року, в кінці серпня ми їздили на море і зупинялися в одному і тому ж пансіонаті, з року в рік. Це завжди два тижні теплих спогадів, які грітимуть нас увесь холодний рік.
Час ішов, старший Максим уже мав свою родину, жили вони за кордоном, молодший Ілля поступив на бюджет в закордонний університет, там і лишився працювати. А ми з чоловіком спокійно і мирно доживали свої літа.
Два роки тому мій чоловік захворів, ми рік боролися за його життя, і таблетки, і 0перації, але все марно, минулого року його не стало.
Я думала це кінець, весь цей час я була в жалобі, нікуди не виходила, лише чорний одяг, але тиждень тому мені приснився мій чоловік, такий же красивий як колись і почав мені говорити як я могла забути, що вже почався серпень, а я навіть квитків не взяла на море. Це ж наша традиція і ще він сказав, що чекатиме мене там.
Я не знаю як розтлумачити цей сон, але зранку проснулася і зібралася в магазин, вибрала найкращий одяг, сукню, капелюх, купила квиток в одну сторону й ось я тут, їду до свого чоловіка, я знаю, він чекатиме мене там.
-Ви взяли квиток лише в одну сторону?
-Так, лише в одну, я назад не повернуся. Тепер я буду там, де море і він, чоловік, який покорив моє серце і душу.
Наша поїздка наближалася до кінця, ми мовчки дивилися у вікно, де одне за одним мінялися то дерева, до будинки, кожний був у свої думках.
На вокзалі ми попрощалися і кожний пішов у свою сторону.
З того часу минуло вже декілька місяців і я періодичну згадую ту загадкову жінку, цікаво як склалося її життя, життя людина, яка до останнього вірила у свою любов, рідко зустрінеш таку лебедину вірність.
